Учнем Д.Дорошенка був відомий історик та політолог Борис Крупницький (1894 – 1956) – автор праць “До методологічних проблем української історії” (1946), “Історичні основи Європеїзму України”, “Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії” (1952), “Основні проблеми історії України” (1955), “Історіознавчі проблеми історії України” (1959) [104,с.36-39]. В цих працях вчений показує, що саме на європейському грунті постала українська ментальність, що бере початок з часів Київської Русі. Вважаючи, що українці, як кожний народ, має право на свою власну історію, історик обгрунтовує засади своєї державно-політичної концепції, що, на його думку, мають грунтуватися на ідеях скоріш територіального, а не етнографічного характеру. В праці “Основні проблеми історії України” (1955) історик розкриває роль лісу, степу і моря у формуванні української нації, соціологічні проблеми української минувшини [64,с.11]. Його колишній студент, історик Олекса Вінтоняк згадує: “Дотепер пам’ятаю дуже цікаві виклади проф. Крупницького про соціальні проблеми в Київській державі. На основі своїх досліджень вчений говорив, що в українській Київській державі не було місця на феодалізм, бо в ній процвітало більше купецтво, ніж хліборобство, а феодалізм міг розвиватися лише в сільськогосподарській державі [93,с.85].

Всього з-під пера Б.Крупницького вийшло 150 наукових праць, опублікованих українською, німецькою та англійською мовами [58,с.314], однак серед них здебільшого праці присвячені історії України ХVII – XVІІІ ст. і українській історіографії і історіософії.

Одним з великих діаспорних істориків являється Олександр Оглобин – автор глибоко-наукових розвідок “Золотий спокій”, “Хмельниччина і українська державність”, “Українсько-Московська угода (1654)”, “До питання про автора літопису Самовидця”, “Люди старої України” [74,с.18-20]. С.Оглоблин ретельно дослідив і “Історію Русів”, зокрема з’ясував, що її було написано в 1780 – 1790-х рр. або ж на поч. 1800 рр. автором, який належав до Новгород-Сіверського таємного гуртка. В усіх працях дослідник підкреслює необхідність органічного з’єднання географічного, економічного та політичного елементів у єдиний національно-територіальний комплекс [64,с.22-23].

У своєму нарисі “Завдання української історіографії на еміграції О.Оглобин виділив наступні завдання діаспорної історичної науки:

1. Охороняти і боронити право й честь української історичної думки й наyки.

2. Зберігати кращі традиції української історіографії.

3. Тримати зв’язок зі світовою історичною наукою.

4. “Мобілізувати” якнайбільше закордонні джерела та наукову літературу

для дослідження історії України.

5. Творити нові наукові вартості...

6. Допомагати українській совєтській історіографії... [46,с.61].

Конкретизація цих завдань і дозволяє нам краще зрозуміти оcобливості еміграційної історіографічної традиції.

Не можна не згадати і про відомого історика-василіянина Теофіла Коструба (1907 – 1943), перекладача “Галицько-Волинського літопису”, автора праць “Матеріали до історії м.Чорткова”, “Нариси з церковної історії України Х – ХІІІ ст.”, “Белз і Белзська земля”. Своєрідним підсумком його історичного доробку став “Нарис історії України” (1937 – 1942). У цій праці він так оцінює політичні наслідки Любецького з’їзду 1097 р. “Постанови з’їзду дуже важні з погляду українського державного права, бо вони... започатковують просте безконечне роздріблювання окремих волостей Руської землі між численних членів Ярославового роду. Також важне й те, що тільки князі вважають себе в праві рішати про державно-територіальні справи, як правні спадкові власники державної території, а не потребують порозуміватися з поселенням [13,с.190]. можна погодитись і з його висновком, в ХІІ ст. “значно сильнішими й реальнішими виявилися відосередні сили, що діяли на всі верстви суспільності” [13,с.210].

Одним з провідних представників державницької школи в українській історіографії являється Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973). На думку В.Ульяновського – автора грунтовної передмови до 3-го видання “Історії України” – “Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун належить до плеяди найкращих істориків України, праці яких є класичними орієнтирами у вітчизняній науці. Й саме на них має виховуватись історична свідомість сьогоднішніх громадян” [98,с.V-VI].

Історії Київської Русі присвячені її такі наукові розвідки “Київ часів Володимира та Ярослава” (1944), “Київська держава і Захід” (1954), “Початок держави Руси-України” (1962), “Дві концепції історії України та Росії” (1964) [90,с.88-89].

Її останній чоловік О.Моргун (1874 – 1961) згадує, що “вишукувати серед пожовклих, напівзотлілих древніх актів історію рідного краю було її найвищою насолодою, великим щастям” [89,с.54], а любимою темою для дослідів була княжа Київська доба [89,с.53]. Високо оцінює її діяльність в Українському історичному товаристві та виданні журналу “Український історик” її студент і відомий український історик Л.Винар, який зокрема публікує в журналі її 14 листів з періоду 1962 – 1973 рр. [80,с.58-60]. До наших днів величезне методологічне і історіографічне значення мають її наукові дослідження “Запоріжжя ХVІІІ ст. та його спадщина” (Мюнхен, 1965 – 1967), “Дочка Володимира Мономаха”, “До ідеології “Історії Русів” (1956), “Нарис історії Української церкви” [64,с.26-27]. За її наукові заслуги Н.Д.Полонську-Василенко було обрано дійсним членом УВАН (1948) і НТШ (1947), а в 1953 р.- дійсним членом Міжнародної Академії наук у Парижі [77,с.80]. Своєрідним підсумком українознавчих студій відомої дослідниці в еміграції стала двотомна “Історія України”. У цій грунтовній роботі Н.Д.Полонська-Василенко яскраво змальовує і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. Правда, описуючи Любецький з’їзд вона повністю повторює думки і твердження М.Грушевського висловлені ним у т.ІІ “Історії України-Руси”, зокрема його ж три політичні наслідки Любецького з’їзду (узаконення принципу “отчини, встановлення союзу князів для оборони та союзу князів проти половців із забороною приватних союзів князів з половцями” [23, с.144-145]. Однак у відтворенні перипетій та оцінці інших князівських з’їздів вона оригінальна як дослідник. Ми погоджуємось з її міркуванням, що “після Любецького з’їзду в князівську практику входить новий елемент: з’їзди, або зняли, деяких досить