часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема – боротьби з половцями. [23,с.145-146]. Оглядово вона описує Витичівський з’їзд, з’їзд на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., на яких переважно вирішувалися справи спільної боротьби з половцями [23,с.146]. Високою є її оцінка державницьких зусиль В.Мономаха, в руках якого “опинилося коло ѕ території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінаха землі” [23,с.147]. Пояснюючи причини удільної роздробленості Русі, Н.Полонська-Василенко зауважує: “Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук Мстислаичів до Ольговичів, а далі – Ростиславичів Смоленських та Мономаховичів Суздальських” [23,с.161]. Вона виокремлює наступні причини занепаду Київської Руси-України:
надто великі розміри держави і слабкість комунікативних зв’язків між
її частинами;
брак певних законів престолонаслідування та зростання політичної
ваги віча;
3) роздріблення Київської держави між численними князівськими родами;
4) набіги кочівників;
зростання торговельного значення Новгорода, Пскова, Полоцька, Смоленська в зв’язку із зміною геополітичної ситуації [23,с.179-182].
“Монгольські орди довершили занепад Київської держави, - з жалем констатує Н.Полонська-Василенко... А схеми так і не стали постійною інституцією федеративної держави” [23,с.180]. Велику увагу приділяє дослідниця і ідейно-політичним доктринам ХІ – ХІІІ ст., виокремлює ідею єдності Руської землі як провідну в творчості Нестора, Іларіона, Данила Заточника, автора “Слова о полку Ігоревім” [23,с.246-250]. Недарма на думку В.Ульяновського, “Історія України” Н.Д.Полонської-Василенко й сьогодні залишається найкращим підручником національної історії [98,с.LXXXVII]. Всього ж, за підрахунками сучасного дослідника І.Верби, вченою було написано 200 наукових праць, які увійшли до скарбниці української історичної думки [77,с.81]. В її особі, за свідченням Любомира Винара, “перервалося трудолюбиве життя одного з найвизначніших сучасних українських істориків, блискучого педагога, видатної організаторки українського наукового життя і людини високої культури” [58,с.165].
Відомим дослідником ранньої історії України був професор Михайло Ждан (1906 – 1975), надзвичайно скромна, але водночас працьовита і принципова людина, талановитий історик і педагог. Ось як характеризує його відомий історик Любомир Винар: “Завжди болів сучасним станом нашої науки, браком координації, наукової праці між науковими установами”, “не був догматиком”Ю “строго придержувався джерел”, “не зносив імпровізацій в наукових дослідженнях [78,с.88-89].
Михайло Ждан народився 13 липня 1906 р. в с.Коровиця-Блодівська Любачівського повіту, у 1924 р. закінчив гімназію в Перемишлі, закінчив Львівський університет і в 1931 р. одержав академічний ступінь магістра філософії. У 1933 – 1939 рр. викладав в приватній гімназії з польською мовою навчання в Любачові, у 1942 – 1944 рр. – у другій державній гімназії у Львові, пізніше стає членом НТШ, УВАН, УІТ. З 1954 р. публікує свої статті в журналі “Розбудова держави” (редактор Богдан Винар) [78,с.91-92].
У 1931 р. появилась перша обширна праця на польській мові “Литовсько-татарські відносини за вел.кн. Липовського Вітовта”. Пізніше появились інші дослідження: “Перший напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1961.-кн. 7-9), “Другий напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1965.- кн.5-8), “Україна під пануванням Золото Орди” (Український історик.-1970.- ч.1-3,4 1971.- ч.1-2,3-4), “Романовичі і Німецький хрестоносний орден (Український історик – 1973.- ч.3-4). В цих працях він досліджує причини удільної роздробленості Русі, вивчає суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток Поділля, Переяславщини, Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. Це робить він на основі надзвичайно сумлінної критики історичних джерел і літератури [78,с.94]. М.Ждан – автор статтей “Руська (Київська) Держава”, “Невільництво на Україні”, “Половці”, “Переяславське князівство”, “Рюриковичі” в “Енциклопедії Українознавства” він дав і критичний огляд англомовного перекладу Галицько-Волинського літопису за головною редакцією Омеляна Пріцака в перекладі Ю.Перфецького (Український історик.-1974.-4.4), мріяв видати обширну працю “Україна і Золота Орда”. Виправданим залишається і його твердження про те, що “треба створити відповідні стимули для заохоти академічної молоді до студії нашого середньовіччя [98,с.96].
Відомим дослідником історії Київської Русі був професор Микола Чубатий (1889 – 1975). М.Чубатий закінчив Тернопільську гімназію, вчився у Львівському і Волинському ініверситеті, викладав історію українського права в Таємному Львівському університеті та історію католицької церкви в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. З 1963 р. декан правничого факультетуУкраїнського Католицького Університету в Римі. Був одним з засновників Українського Історичного Товариства, головою НТШ у США (1943 – 1952) і заступником президента Головної Ради НТШ (1952 – 1955). Великий інтерес в науковому світі викликала його праця “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй” (“Записки НТШ”, т.178, Нью-Йорк, 1964), в якій він науково обгрунтовано заперечував існування феодалізму в Київській Русі [91,с.106]. Не втратили своєї актальності і такі наукові розвідки як “До питання про початки української нації” (“Діло” – 1931.- чч.15-19), “Київська Русь у нових совєтських та польських дослідах” (“Записки НТШ”.-т.169,1962), “Проблеми сучасної новітньої української історіографії”, “Історія християнства на Русі-Україні”, “Огляд історії українського права” [91,с.106-109].
Державно-правові аспекти князівських з’їздів ХІ – ХІІ ст. та усамостійнення руських князівств розглядаються в наукових дослідженнях відомого історика проф. Лева Окіншевича – багаторічного декана юридичного факультету УВУ в Мюнхені. В своїй праці “Лекції з історії Українського права” (1974) він запропонував свою періодизацію української історії:
І. Дофеодальний період (до ХІ ст.);
ІІ..Феодальний:
А) ранній феодалізм (Х – ХІІІ ст.);
Б) розвинений феодалізм (Х – ХІІІ ст.);
ІІІ. Станова держава (ХVІ – ХІХ ст.) [92,с.97].
У своїх наукових студіях “Огляд історії філософії права” (1948), “Вступ до науки про право і державу” (1949), Л.Окіншевич підкреслює, що, князівські схеми є малодослідженою сторінкою в історії України, вони потребують історичного, політичного, правового і філософського аналізу [92,с.100-101]. Історико-правового дослідження, на нашу думку, заслуговують і