забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Саме тому гетьман сам вів переговори і навіть залишив у Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило близько 4 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Проте цей міліарний альянс був дуже ненадійним, бо Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об’єктом для грабунку, з іншого – певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не входили у плани татар. Вони мали на меті взаємо ослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських грабіжницьких набігів.
У цей період Б.Хмельницький та його прибічники боролись лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, давалось би, фіксувала досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не знала протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба запалала з новою силою.
Гетьман дедалі більше починає розуміти, що вирватись власними зусиллями з-під польського панування, ще й маючи ненадійного союзника – татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля. Тому Б.Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва у цей час зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Вже у другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта нормально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.
Ще починаючи з 1648 р., Б.Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Цікаво, що він навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Не бажаючи розривати миру з Польщею, Москва зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань погодився прийняти Військо Запорозьке під свою руку.
Спочатку російські посли відмовились принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їх державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна з сторін могла трактувати їх довільно. Отже, події січня 1654 р. у Переяславі мали головним чином ритуально-символічний характер.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, центральною ідеєю яких було збереження української автономії. Проте окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялись дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.
Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же бажав, використовуючи Росія як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.
Протягом кількох місяців Б.Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. В результаті вторгнення польсько-татарський військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито близько 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. чоловік). Отже, і промосковська орієнтацію на стала зміцнюючим фактором для української державності. Але на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віленське перемир’я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля.
Союз Москви з Варшавою унеможливлював російсько-український військовий союз і розв’язував гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького, убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці плани, гетьман активно почав консолідувати коаліцію в складі Швеції, Семигорода, Бранденбурга, України, Молдавії, Волощини та Литви. Дедалі помітніше місце у зовнішній політиці Війська Запорозького було відведено відносинам із Швецією. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Але трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про катастрофу привела до того, що Б.Хмельницький розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх планів.
3. Чому П.Дорошенку не вдалося об’єднати українські землі у рамках однієї держави та відновити її незалежність
60-80-ті рр. ХVII ст. увійшли в історію України як Руїна. На жаль, спадкоємці Б.Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Точкою відліку доби