РЕФЕРАТ

на тему:

«Розпад Київської держави. Галицько-Волинське князівство як фактор продовження українського державного життя»

1. ПРИЧИНИ РОЗПАДУ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ,

ЇЇ ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

Створене першими українськими правителями об’єднання руських земель наприкінці XII – у першій половині ХIII ст. почало поступово занепадати. Як відомо, аналогічна доля спіткала й інші середньовічні імперії Європи. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території упродовж тривалого часу На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель Проте політична стабільність підтримувалася доти, доки між князями існувала згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті зв’язки між різними князівствами.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли нові малі й великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.

З відокремленням нових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки, що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглими територіями став називатися «Руською землею» – у вузькому значенні слова.

Все це, звичайно, не могло не відбитися й на господарському розвитку країни. Зокрема, з кінця XI ст. значення шляху «з варягів у греки» почало швидко зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі європейські купці, обминаючи Київ, налагодили прямі зв’язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, вже важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204 р. були пограбовані Константинополь та квітучий в минулому Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ втратив двох найзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі політично, економічно та соціальне поступово занепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державний організм Київської Русі.

Важливою науковою проблемою історії як Росії, так і України до нього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різних точок зору, висловлених з нього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика великодержавника М. Погодіна та українського – М. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Грушевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія – колишня провінція Рима, а нині Франція – запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицьке-Волинське князівство, безперечно, українською Державою, оскільки в XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України

У післяреволюційний період, як цілком справедливо стверджують історики, дослідники користувалися тим науковим багажем, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Практично стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції – витворена теорія спільності кореня російської, української та білоруської народностей, так званої давньоруської народності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно-територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзначалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність різних територій Руси» і т д. Через те і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Історія українського народу починалася з XIV ст.

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А. Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), ґрунтуються на твердженні, що Московська держава була продовженням другого етапу історичного процесу державотворення, започаткованого в Києві.

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії київської доби політичні та наукові питання.

Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди. Перший – період швидкого зростання – охоплює майже 100 років – з 882 р., коли київський престол посів Олег, до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створено величезне господарське й політичне об’єднання.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убачають початки занепаду після князювання останніх правителів Києва –— Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського