спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви – Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ’я та ім’я Юрія Болеслава II, не став маріонеткою у руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й до активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність “колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося . Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: –
зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; –
стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя, –
модернізувало давньоруську державну організацію; –
розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; –
продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга з честю представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Бойко О.Д. Історія України. – К: Академія, 1999. – 566 с.
Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. – К.: Просвіта, 1995. – 96 с.
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.
Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996. – 360 с.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.