Поблизу табору розташовувалось спеціальне відділення на майже три тисячі чоловік, яких зовсім не годували. Тому вони з'їли всю траву навколо, а потім почали викопувати корінці, воду ж пили з дощових калюж. Спостерігалися масові захворювання, лютувала дизентерія. Приміщення, де можна було сховатися від негоди, були переповнені в'язнями, у страшній задусі люди втрачали свідомість, умирали щодня десятками.

Понад 25 тис. військовополонених та цивільних загинуло у Сирецькому концтаборі («Сирецькі землянки»). Табір обладнано на території колишніх військових таборів. Всі будівлі було розібрано, а на їхньому місці вирито кілька рядів землянок. Для кращого огляду табору охоронці спиляли всі дерева навкруг, викорчували навіть пеньки. Створені гітлерівцями умови були жахливими. Траплялися непоодинокі випадки канібалізму. Померлих ховали у протитанковому рові поблизу табору та безпосередньо на його території.

Колишній в'язень концтабору С. М. Мойсеєнко на Київському судовому процесі (1946р.) показав: «У серпні 1943 p. мене разом з іншими військовополоненими привезли до Києва в Сирецький концтабір. Відразу після прибуття до табору нас примусили роздягтися догола, ганяли по двору і били палицями, примушували лягати, вставати, бігати, знову лягати і знову вставати. Так нас ганяли до півсмерті; хто не в змозі був бігати, того розстрілювали.

Ранкова перевірка проводилась увесь час на бігу, тих, хто відставав, жандарми цькували собаками, які кидалися на людей і розривали їх, а німецькі солдати і офіцери спостерігали і сміялися».

Такі умови були і в таборі військовополонених на вул. Інститутській, 5. Там перебувало кілька тисяч чоловік, які працювали на відбудовчих роботах міста. Через брак продуктів харчування і хвороби смертність була надзвичайно високою. Трупи закопували там же, у дворі. Особливо жорстоко поводилися з в'язнями прихвосні зрадника В. Колбасьєва, який очолював спеціальну сотню наглядачів. Сам він «в розвагах» примушував змучених працею в'язнів вилазити на верхівки дерев і потім підпалював їх. Люди падали і розбивалися на смерть, а хто ще дихав, тих фашистський посіпака закопував у землю живцем.

Не можна не згадати тисячі закатованих у концтаборах Передмістної Слобідки (№ 625), Солом'янки, Жулян, Борисполя, с. Гоголева.

У 1991 p. в Москві видано довідник "Відомості про місця збереження в державних архівах СРСР документів німецько-фашистських концтаборів, гетто і матеріалів про вивезення радянських громадян до Німеччини і країн Західної Європи у період Великої Вітчизняної війни". Довідник допоміг відібрати у Держархіві Київської області 20 справ зі списками військовополонених концтаборів Київської, Полтавської, Вінницької та інших областей. Списки складали працівники Українського Червоного Хреста (УЧХ) у жовтні 1941 - березні 1942рр. З часом гітлерівці розігнали цю організацію. Причина її ліквідації стане зрозумілою, коли прочитати рядки з рапорту уповноваженого в справах полонених Київської міськуправи від 26 жовтня 1941 p.: "Думаємо організувати з місцевих лікарів за згодою місцевої влади Дарницький осередок Червоного Хреста, який буде допомагати харчами і одягом військовополоненим. Одночасно будемо у таборі складати списки на звільнення полонених киян. Сподіваємось на якнайшвидше звільнення полонених і поліпшення їхнього табірного становища». Проте таке міркування зовсім не входило до планів окупантів. Звідси й їхня реакція: УЧХ розігнали, а його голову Волконовича розстріляли Першина Г.С. Фашистский геноцид на Украине 1941-1944. – К., 1985. – С. 43.

.

До жертв фашизму в Києві слід додати і психічно хворих Кирилівської лікарні, розстріляних у підземних переходах; майже 500 мирних громадян, які загинули на території Києво-Печерської лаври; 300 киян, розстріляних 2 листопада 1941 p. на Лу'канівському цвинтарі. Мешканців хапали на вулицях як заручників. За переховування командира Червоної армії, що втік з полону, гестапівці розстріляли робітника доку Дубініна з родиною (11 осіб), у тому числі двох малолітніх діток і двох немовлят.

У Києві закатовано, отруєно у душогубках понад 195 тис. безневинних мирних жителів Повідомлення Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників у м. Києві. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. — К., 1963. – С. 339.. За німецьким переписом, населення Києва на січень 1942р. становило 330460 чоловік. До осені 1943 p. у місті залишилось не більше 180 тис. чоловік. Трагічно, що ніхто і ніколи не дізнається повного їх списку. Адже гітлерівці всіляко замітали сліди своїх злодіянь. Облік знищених не вівся. А влітку 1943 p. фашисти почали розкопувати місця розстрілів у Бабиному Яру і спалили понад 70 тис. трупів.

Щоб викликати негативне ставлення населення Києва до патріотичних дій підпілля, гестапівці замислили злодійську акцію знищення культурного центру Києва - Хрещатика, яке начебто здійснювали «більшовицькі бандити». Спеціальні команди підривників нещадно руйнували будинок за будинком, виганяючи на вулицю їхніх мешканців. Дим пожеж здіймався над містом до кінця грудня 1941 p. У газетах, що виходили, в оголошеннях на стінах будинків окупанти писали про «зловмисність» агентів КДБ, закликали жителів доносити властям на всіх підозрюваних за винагороду. У місті концентрувалися численні контррозвідувальні і каральні органи окупантів. Повсюдно нишпорили агенти гестапо і поліцаї.

Масовий терор окупантів щодо мирного населення посилював ненависть і презирство народу до лютуючих