Контрольна робота: Національно-визвольна революція і відновлення української державності

План

Вступ

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало драматичного й повчального. Періоди злетів та піднесення, розквіти державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавалося б, визначити як “пропащий час”. Тому завжди актуальною залишається для розгляду тема подій Української революції 1917-1921рр., проголошення Української Народної Республіки, яка часто викликає палкі суперечки та гострі дебати.

Мета цієї роботи висвітлити періодично розвиток революційних подій та боротьби політичних сил України за остаточну незалежність.

Для досягнення поставлених цілей в роботі використовуються видатні праці українських істориків, таких як Тарас Гунчак та Олександр Рубльов, а також безпосереднього учасника цих подій В. Винниченко.

Боротьба за Україну різних політичних сил

Першою в Україні звісткою про революційні події у Петрограді була телеграма члена Державної Думи Бубликова, який повідомляв населенню Росії, що царська влада впала, а революцію очолив Комітет Державної Думи. Ця телеграма від 13 березня 1917 р. створила тривожний настрій у Києві: людям було просто важко повірити, що цар так легко відмовився від престолу. Вже наступного дня цар призначив князя Ю. Львова прем'єр-міністром Тимчасового уряду і підписав своє зречення трону. Не гаючи часу, князь Львов відразу ж приступив до створення уряду, який мав управляти Росією до скликання Установчих зборів.

Українці Петрограда також не пасли задніх. Першим виявом їхньої політичної діяльності в нових обставинах було створення Тимчасового українського революційного комітету, який 15 березня видав відозву до українського громадянства, студентства, робітництва та офіцерства у Петрограді: найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу.

Отже, українці Петрограда були першими, хто заявив про самостійність у федеративній спілці вільних народів. Зі свого ж боку громадсько-політичні діячі в Україні, переживши лихоліття царських переслідувань під час війни, ставились дуже обережно до всяких новин, але настрої українського населення почали мінятись, коли 17 березня у Києві зійшлися представники громадських організацій і політичних партій та заснували Виконавчий комітет, який протягом перших трьох місяців після перевороту являв собою найвищу владу в Києві. Із 12 членів Комітету п'ятеро були українці.

Тим часом революція поширювалася на всі верстви населення, перетворюючись в масовий рух, якого вже не можна було стримати в рамках старого суспільства. Тепер вже не одиниці, цілий народ домагався своїх соціальних і національних прав і 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою уряду обрали заочно, оскільки він ще не повернувся з-за кордону, професора Михайла Грушевського.

Варто зазначити, що до жовтневого перевороту більшовики України ставилися до національної революції украй неприхильне. На відміну від них Ленін виявляв більше розуміння українських вимог. Зокрема, у «Правді» від 28 червня 1917 р. він писав: «Ні один демократ не може... заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії... Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу...» Двома днями по тому Ленін звинувачував кадетів, есерів і меншовиків, які не підтримували автономію України. У той же час більшовицькі організації в Україні боролися з будь-якими проявами українськості, називаючи їх шовінізмом і сепаратизмом. Природно виринає таке суто риторичне запитання: чому ж Ленін, який так підтримував український рух, не дав відповідних вказівок українським більшовикам?

Протверезіння більшовиків України у питанні самостійності приходило дуже повільно — багато провідних членів організації довго не могли погодитися з тим, що взагалі потрібно творити українську державу. У цьому більшовики майже не відрізнялись від кадетів, які безупинно кидали колоди під ноги народам, що намагалися створити автономний лад на своїй землі.

Можна без перебільшення сказати, що у 1917 р. більшовики України аж ніяк не могли вважатися політичними репрезентантами українського народу. По-перше, організаційно вони належали до РСДРП(б); по-друге, більшість їх складали не українці. Коли ж 7 листопада більшовики перебрали владу в Петрограді, більшовики України відразу й недвозначно показали напрям своєї прихильності.

У зв'язку з цими подіями у Києві витворилася складна ситуація. Супроти одне одного стали три сили: прибічники Тимчасового уряду, які мали своєю опорою штаб Київського військового округу, українська революційна демократія на чолі з Центральною Радою і більшовики. Маневруючи між більшовиками і штабом округу, Центральна Рада продовжувала працювати над ідеєю національної самостійності.

Після більшовицького перевороту в Петрограді співвідношення політичних сил змінилося і в Україні. На поверхні політичного життя появилася більшовицька партія, яка ставала дедалі активнішою, тоді як демократичні партії послабили свою діяльність. Одначе домінантним політичним чинником залишалася Центральна Рада.

За нових умов Центральна Рада опинилася перед вибором: або підкоритися урядові Леніна, або завершити державну будову, проголосивши українську державу.

Отож, єдиний шлях, що відкривався перед Центральною Радою, — це піти за прагненнями національно свідомого українського населення і проголосити українську державу і 20 (7) листопада 1917 р. вона видала Третій універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки у Російській Федерації. До відкриття Установчих зборів влада належала Українській Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові