Але російський Тимчасовий уряд, який репрезентував російську демократію, виразно довів, що росіяни не були готові до федерації, де б вони виступали нарівні з народами, уярмленими царською Росією. Ленінських більшовиків з їхніми централістськими прагненнями Центральна Рада не схотіла визнати. Тоді ж із ким вона бажала федералізуватися? Це можна пояснити політичною непрактичністю провідних членів Центральної Ради, для яких федерація продовжувала залишатися романтичною мрією. Вони не розуміли, що більшовицький переворот у Росії ґрунтовно змінив політичні обставини.

Більшовики мали свої плани щодо новоствореної української держави. Вони почали агітацію між робітниками, селянами, солдатами та міським населенням із метою підняти народ проти уряду. Наслідком цього стала анархія, що поширювалася з кожним днем. Військо було цілком деморалізоване — наприкінці листопада майже не можна було знайти такої військової сили, яка би забезпечувала порядок і сама не брала участі у грабунках, а то й погромах єврейського населення. Більшовики, які діяли в Україні, послідовно виступали проти зростаючого українського національного й політичного самовияву, а також обговорювали справу повстання в Києві: розгорнули активну агітацію серед війська, яке стояло в місті. Завершенням усього цього мало бути повстання в ніч на 13 листопада. Та плани більшовиків повалити Українську Народну Республіку не вдалися. Українські військові частини оточили змовників, роззброїли їх і опісля цілими вагонами вислали в Росію.

Підтримка Центральної Ради національне свідомими українцями, проте, не завадила більшовикам і далі боротися за владу. Намагаючись розв'язати проблему протистояння політичних сил на свою користь, більшовики скликали 17 грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Але селянські маси ще чималою мірою були на боці Центральної Ради. Звичайно, при такому співвідношенні сил більшовики не могли захопити владу в Україні у легальний спосіб. Варто відзначити, що на цьому з'їзді більшовики України вперше звернули увагу на питання українського національ-ного відродження, яке перед тим їх майже не цікавило.

Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з'їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір'я. Відносно мала кількість більшовицьких делегатів на з їзді не була випадковою — це відбивало дійсну картину впливу більшовиків на території України. Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з'їзд і переїхали до Харкова. М. Попов зазначає, що саме від цього почалася організована боротьба за радянську владу в Україні, і почалася за дуже несприятливих для більшовиків умов: «Центральна Рада чулася в апогеї своєї могутності й впливу на маси.

Українські політичні партії, будучи плоттю від плоті широких мас, в цей період вірно одбивали стан усього українства, пра-вильно відчуваючи необхідність того часу: єд-ність усіх українських сил. Вони вміли в точних, вичерпуючих виразах висло-вити це, вони силою свого досвіду, орґанізації, дісціпліни вміли бити планомірно, дружно в одну точку, силою своєї преси вміли зразу в короткий час широко на-правляти свої удари. Маси не могли не відчувати цієї сили, вона імпонувала їм, по-коряла, викликала довірря й тим самим вела за собою.

Але, ріжнячись між собою в соціальних питаннях, вчуваючи навіть у деяких точках майбутніх противників, вони всі мали одну спільну, в усіх неодкладну мету: розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в пря-муванню по цьому шляху. „Без національного визволення не може бути визволення соціаль-ного." На цьому сходились усі одностайно.

І з цього пішла Українська Центральна Рада (март 1917 року). Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполу-чене співробітництво всіх українських партій і впливових орґанізацій, а виразний, необ-хідний прояв істнування української нації. Центральна Рада явилась найкращим до-казом цього. Коли б вона не виникла в Київі, то утворилась би в Харькові, в Пол-таві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як певний орґанізм, мати єдиний вираз, єдиний орґан свого прояву.

Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, націо-нальної енергії; з усіх куточків, з усіх ве-ликих і малих пунктів животворіння націо-нального організму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, роз-рахунки, міркування. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до мас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов хо-лодних лозунгах, які по нервах, через вузли-орґанізації неслись у тіло нації й у той чи инчий спосіб просували її вперед.

В першій стадії свого істнування Цен-тральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу. На це було декільки причин.

Насамперед, — прагнення найбільшої єдности. Що більше росло недовірря до руської демократії, що більше це ставила опору домаганням українства, то дужче ро-сло побоювання, то виразніше ставала необ-хідність мати яко мога більше сил для ламання того опору. А найбільша сила — в найбільшій єдности й орґанізації. Власне, та сама руська демократія, яка закидала укра-їнським соціалістам єднання їх з неоднорідними соціальними елементами, сама штов-хала їх туди, вона своїм упертим одстоюванням позицій пануючої нації на Вкраїні сама показувала шлях до тісніщого єднання тих соціально неоднородних, але однородно-національних елементів. І особливо соціал-демократам, з найбільшою