На середину січня 1918 р. більшовики захопили владу майже на всій Правобережній Україні. 14 січня з їхньої ініціативи розпочалися збройні виступи проти Центральної Ради в Миколаєві та Одесі. В Києві того ж дня було введено стан облоги.

Брестський мир

Лютнева революція в Росії на довгий час прикувала увагу зарубіж-ної дипломатії. Злам старого державного механізму колишньої імперії, традиційних зв'язків династії Романових із правлячими колами інших країн поставили на порядок денний проблему формування якісно іншої системи міжнародних відносин, в яких брали б участь нові державні утворення, що виникли на руїнах Російської імперії.

До утворення Української Народної Республіки контакти закор-донних дипломатів із Центральною Радою мали спорадичний, напів-офіційний характер. Тимчасовий уряд із насторогою сприймав візити представників інших держав до Києва, побоюючись сеператизму та пронімецьких настроїв в Україні. Найбільшу активність виявила Франція: у травні 1917 р. до Києва в супроводі О.Керенського прибув міністр продовольства А.Тома. Однак він зустрівся з представниками виконкомів рад солдатських і робітничих депутатів, а УЦР увагою обійшов. Натомість журналіст Ж.Пелісьє, хоча й приїхав до України як неофіційна особа, зумів установити з Центральною Радою тісні стосун-ки й переконати офіційні французькі кола в необхідності відмовитися від позиції нейтральних спостерігачів. У жовтні до Києва прибула військова місія в складі генерала Табуї та полковника Перльє, які ціка-вилися станом української військової справи. Побував у столиці Украї-ни й представник англійського посольства в Петрограді професор Піре. Під час зустрічі генерального секретаря фінансів М.Тугана-Барановського з французьким послом у Петрограді Нулансом обговорювалися можливості надання французьких кредитів Україні.

Проголошення УНР підвищило інтерес різних країн до неї. Цьому сприяв переїзд до Києва військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Бельгії та Сербії після того, як було вбито головнокомандувача російських військ генерала М.Духоніна. На початку січня 1918 р. гене-рала Табуї призначили офіційним представником Франції при уряді Української Народної Республіки. Таку ж посаду обійняв колишній консул Великобританії в Одесі. Активність країн Антанти пояснювала-ся тим, що вони планували створення кількох українських корпусів, які разом із чехословацькими та польськими з'єднаннями зайняли б най-важливіші ділянки Румунського та Південно-Західного фронтів. Оскільки до планів Центральної Ради це не входило, її представники досить стримано спілкувалися із зацікавленими іноземними посланцями. Однак зобов'язання перед союзниками утримувати фронт УЦР змуше-на була виконувати. Лише коли з'ясувалося, що ця позиція не знаходить підтримки в широких верствах українського народу, а російські більшо-вики виступають проти продовження війни й прагнуть сепаратного ми-ру з країнами Четверного союзу, керівники української держави зміни-ли курс. На засіданні Малої Ради /1 листопада 1917 р. було вироблено резолюцію такого змісту: "Направити своїх представників на румунсь-кий фронт для участі в переговорах про перемир'я; звернутися від імені УНР до всіх союзних і ворожих держав з пропозицією почати мирні переговори; повідомити Раднарком і уряди інших республік для коорди-нованого ведення цієї справи".

Цілком прагматичне підійшовши до визначення мети переговорно-го процесу, Центральна Рада водночас і далі залишалася в полоні ілюзорної ідеї формування для ведення переговорів "однородно соціалістичного, федеративного" уряду з "представниками усіх крайо-вих урядів", що діяли на території колишньої Російської імперії. Доки українські лідери шукали засобів до реалізації свого утопічного проек-ту, Раднарком Росії уклав сепаратну угоду про перемир'я з німецьким і австро-угорським командуванням. Це стало поштовхом для більш реалістичної політичної лінії УНР. 11 грудня Генеральний Секретаріат у ноті до учасників воєнних дій та нейтральних держав засвідчив свій намір стати "на дорогу самостійних міжнародних відносин". У ноті відзначалося, що "мир, який хоче заключити Росія зі своілш представ-никами, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме й підпише правительство Української Народної Республіки". Крім того, український уряд наголошував на необхідності укладення не сепаратного, а загального миру.

Через три дні на ім'я В.Винниченка й О.Шульгіна надійшла теле-грама, підписана представниками "центральних держав", в якій гово-

рилося: "Нота Генерального Секретаріату Української Народної Рес-публіки до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Бере-стю-Литовськім. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирних переговорах в Берестю-Литовськім".

Домігшися права вступити у "велику політику", Центральна Рада надіслала до Брест-Литовського делегацію в складі ВТолубовича (го-лова), М.Любинського, М.Полозова, М.Левитського, О.Севрюка. Інструкції М.Грушевського членам делегації зводилися до того, щоб боротися за включення до складу України Холмщини, Підляшшя, проведення плебісциту в Східній Галичині, на Північній Буковині та в Закарпатській Україні. Таким чином, це був перший крок на шляху до соборності українських земель.

9 січня 1918 р. близько 400 представників держав, залучених до переговорів, узяли участь у першому пленарному засіданні в Брест -Литовському.

Напередодні переговорів німецькі експерти міжнародного права заявили, що у випадку укладення мирного договору з Росією його положення матимуть обов'язковий характер і для України. Голова української делегації В. Голубович заперечив, висунувши таку аргумен-тацію: зв'язок України з Росією обумовлювала Переяславська угода; оскільки один із учасників укладення цього акту — династія Романових — позбувся влади, він втратив чинність разом з