Після кількох днів роботи вирішено було зробити перерву, щоб де-легації погодили позиції з урядами своїх країн. Дев'яті загальні збори Центральної Ради обговорили хід переговорів. Міністр УНР М.Ткаченко дав їм таку оцінку: "Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування ук-раїнського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави. Дев'яті збори уповноважили Раду Народних Міністрів підписати договір. Внаслідок нестабільної ситуації, що склалася в країні, право ратифікації майбут-ньої угоди було надано членам української делегації на переговорах” .

Відновлення процесу переговорів супроводжувалося спробою біль-шовиків усунути делегацію УНР від участі в них на правах повноправ-ного суб'єкта міжнародного права. Л. Троцький заявив, що інтереси українського народу на конференції мають представляти члени україн-ського радянського уряду в особі Є.Медведєва і В.Шахрая. Однак тверда позиція посланців УНР зірвала підступні спроби російського уряду. Більше того, глава делегації Австро-Угорщини граф О.Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив: "...ми бачимо далі причину визнати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати самостійно інтернаціональні договори".

9 лютого договір між Україною та державами Четверного союзу було підписано. Ним скасовувався воєнний стан між воюючими сторо-нами, встановлювалися кордони України, дипломатичні зносини та еко-номічні зв'язки. Оскільки територіальні претензії української делегації зачіпали інтереси Австро-Угорщини, представники обох країн підписа-ли таємну декларацію, згідно з якою райони Східної Галичини з пере-важаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини й з'єднані з Буковиною в один коронний край у складі Авст-ро-Угорщини. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною відповідали довоєнним російсько-австрійським. У межах відроджуваної Польської держави їх повинна була визначити спільна комісія на підставі "етно-графічних відносин і з урахуванням бажань населення". Угода не місти-ла взаємних анексіоністських та контрибуційних вимог. Натомість у до-датковому договорі визначалися принципи регулювання консульських відносин, приватних справ, обміну військовополоненими і надлишками сільськогосподарських та промислових товарів. Сторони взяли на себе зобов’язання встановити паритетні курси національних валют.

Брестський договір було ратифіковано спеціальним законом Цент-ральної Ради від 17 березня 1918 р. В.Винниченко високо оцінював цю угоду: "Для української держави цей мир, безперечно, був би з різних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська держава визнана такими поважними суб'єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноправним, рівним членом світових держав. Далі цей мир досить справедливо й корисно розв'язу-вав питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українсь-кого карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок дорів-нювали 46 українським карбованцям). Навіть торговельні умови було складено вигідні для України". Винниченко вважав брестські домовле-ності дуже корисними за умови, "коли б при цьому мир явився не ре-зультатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру".

Однак на кінець січня - початок лютого ситуація склалася так, що Центральна Рада змушена була звернутися по допомогу до своїх недавніх партнерів за столом переговорів — Німеччини й Австро-Угорщини. Країни Четверного союзу були зацікавлені в тому, щоб надати таку допомогу з кількох причин: Україна зобов'язувалася до 31 липня надати їм мільйон пудів збіжжя; крім того, європейські країни турбувала більшовицька експансія, про що недвозначно заявив генерал В. Людендорф. Отже, в альтернативі "більшовики чи іноземне втру-чання" Центральна Рада обрала друге, що, як тоді здавалося, могло гарантувати збереження української державності.

Висновок

В підсумку на підставі Брестського договору воєнний стан між Україною і Центральними державами скасовувався. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних зносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв'язків на основі принципу взаємності. Але у той час як делегація Української Народної Республіки підписувала договір із Центральними державами, російська армія під командуванням Муравйова захопила Київ. Діяльність Центральної Ради і Генерального Секретаріату була припинена. Незабаром до Києва переїхав більшовицький уряд під назвою «Народний Секретаріат Української Народної Республіки», який був нічим іншим, як частиною російської політичної структури. Стосовно ж подальшої долі українського уряду та української армії, які шукали захисту на Волині, то вона була вкрай непевною: зі сходу наступали більшовицькі війська, а з тилу щогодини могли напасти занархізовані загони російської армії, які самочинно кидали фронт і вешталися по Україні.

Україна буквально опинилась у більшовицькому оточенні. Хоча російська армія перебувала у