Однак найголовнішими досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна на грошові стягнення, а з іншого — спрямування віри або штрафу не до постраждалих, а до державної скарбниці.

Разом взяті "Правда Ярослава" ("Найдавніша Правда"), "Правда Ярославичів", "Покон вірний" і "Урок мостникам" складають "Коротку Правду", що втілює перший досвід уніфікації і систематизації правових норм давньоруської держави. Ця редакція збереглася всього у двох списках Новгородського літопису і літопису Молодшого ізводу — Академічному і Археографічному, складених приблизно в середині XV ст. Перший з них зберігається нині у Москві у бібліотеці РАН, а другий — у Санкт-Петербурзькому відділенні Інституту історії РАН. Ще 11 списків "Короткої Правди" підготовлялися вже у XVIII—XIX ст. У їх основу покладено названі вище Академічний та Археографічний тексти.

3. Розширена редакція “Руської Правди”

Однак існує ще й "Розширена редакція Руської Правди", яка дійшла до нас у 100 списках як у літописах, так і в "Мірилах Праведних", "Кормчих" та інших юридичних збірниках. Найдавніший з цих списків вміщений у "Синодальній Кормчій" 1282 p. (Державний Історичний музей у Москві), а найповніший — Троїцький список другої половини XIV ст. (Державна бібліотека Росії у Москві).

"Розширена Правда" — це видатна пам'ятка, правової культури, дія якої поширювалась на всю територію давньоруських земель. Вона об'єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів, і "Устава Володимира Мономаха", тобто складається з двох частин. Перша має назву "Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська", і вміщує 52 статті — більшість норм "Короткої Правди", доповнений у період з 1072 по 1113 p. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їхніми наступниками новими юридичними нормами зі сфер цивільного, кримінального і процесуального права. Друга частина називається "Устав Володимира Мономаха" і вміщує статті з 53 до 121.

Поява Уставу пов'язана з повстанням у 1113 p. міських низів Києва проти князівської адміністрації і лихварства. Це змусило боярство запросити князювати сина Всеволода Ярославовича — Володимира, який до цього вже княжив у Смоленську, Чернігові, у Переяславі, був відомий як організатор спільних походів князів проти половців, прагненням до "розумного правління", єдності і захисту інтересів руських земель, ліквідації князівських міжусобиць. Невдовзі всі ці погляди він виклав у посланні своїм дітям, яке увійшло в історію під назвою "Повчання Володимира Мономаха".

Перш ніж сісти на Київський стіл, Володимир як тонкий і досвідчений політик зібрав у приміській княжій садибі Берестові нараду, в якій взяли участь київський тисяцький Ратибор, білогородський тисяцький Прокопій, переяславський тисяцький Станіслав та бояри Нажир, Мирослав та Іванко Чудинович. Саме вони ухвалили низку компромісних рішень, вміщених у кількох перших статтях Уставу Володимира Мономаха. Зокрема, це стосується обмеження відсотків за борговими зобов'язаннями, поліпшення становища купців, ремісників та деяких інших положень, для яких притаманні значні поступки міським низам, закупам і смердам. Невипадково на нараду були запрошені три тисяцьких, які керували міськими ополченнями, торговцями і ремісниками. Цілком можливо, що у наступний період Устав доповнювався і переглядався не лише Володимиром Мономахом, а й чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, володимирським князем Всеволодом Юрійовичем та деякими іншими державними і політичними діячами.

Умовно Устав Володимира Мономаха можна поділити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин (ст. 53—66); 2) норми, що регулюють соціальні стосунки у вотчинах (ст. 67—73, 75—85); 3) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90—95, 98—106); 4) норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86—89, 96—97, 107—109); 5) норми, що регулюють правове становище холопства (ст. 110—121). Кожній статті розглянутої вище "Найдавнішої Правди" відповідає одна або кілька статей "Розширеної Правди": скажімо, ст. 1 — ст. 1, ст. 2. — ст. 29, ст. 3 — ст. 25, ст. 4 — ст. 23, ст. 5, 6 — ст. 27, ст. 7 — ст. 28, ст. 19 — ст. 1, 3, 12 тощо. Однак чимало статей "Розширеної Правди", навіть у першій її частині (ст. 1—52) у "Короткій Правді" не відображені, що свідчить про те, що вони, мабуть, є результатом законодавства більш пізнього часу. Зокрема, це стосується встановлення найвищої міри покарання — віддавання на поталу (поток і розграблєніє), дикої віри — віри за чужу провину (ст. 4—8), введення грошової кари за вбивство представника молодшої княжої дружини (ст. 11) або ремісника (ст. 15), звільнення від сплати віри (ст. 18—20), випробування залізом або водою (ст. 21—22), відповідальності хазяїна за крадіжку, здійснену холопом (ст. 46) та ін. Деякі статті "Короткої Правди" повторюються у другій частині "Розширеної Правди": про можливість вбити холопа, якщо останній вдарить вільного громадянина, або отримати за це від його хазяїна грошове відшкодування; про кару за висмикування вусів чи бороди; про порушення межових знаків; про підпалення княжої борті; про крадіжку птиці, сіна, човна; про заборону знущання над смердом без княжого дозволу.

"Розширена Правда" в цілому і Устав Володимира Мономаха зокрема набагато ширше регулювали коло суспільних відносин, ніж попередні пам'ятки правової культури Київської Русі. Тут вже закладені не лише норми цивільного, процесуального і кримінального, а й сімейного, шлюбного, спадкоємного, опікунського та інших галузей права. Її