непересічне значення полягає ще й в тому, що вона виконувала немовби "миротворчу" функцію між різними суспільними верствами в державі. Пом'якшувалося правове становище закупів, обмежувалося свавілля з боку їхніх хазяїв. Віднині закупам дозволялося вирушати на пошуки грошей для повернення боргу, оскаржувати дії свого хазяїна. Останній вже не мав права продати закупа у холопи, але за крадіжку або втечу від власника закуп все ж перетворювався на холопа. Закуп не повинен був відшкодовувати хазяйського коня, коли той загинув під час роботи на полі або був викрадений з хазяйської стайні.
Устав Володимира започаткував перші кроки щодо визначення правового статусу жінки. За її вбивство, як і раніше, сплачували лише половину віри у випадку, коли вона визнавалася винною, а за вбивство дружини, не винної перед чоловіком, накладалось повне покарання. Заборонялось також вбивати холопа "без вини". І взагалі статус холопа швидше наближався до статусу залежного селянина, що свідчило про важливі суспільні зрушення в Київському князівстві.
4. “Скорочена Правда”
Ще один різновид редакцій "Руської Правди", що дійшов до нашого сучасника, — "Скорочена Правда", обидва списки якої (Толстовський IV та Оболенський І) складено у середині XVII ст., і зберігаються у Петербурзі (перший — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, другий — у Центральному державному архіві давніх актів). На думку більшості дослідників, ця пам'ятка виникла як результат значного скорочення тексту "Розширеної Правди" вже у XV (С. Юшков), а то й у XVI і навіть у XVII ст. (М. Максимейко).
Скорочену редакцію вперше осмислив як самостійну редакцію "Руської Правди" і ввів до наукового обігу Н. В. Калачов 1846. Вона збереглася лише у 2-х списках. Переважна більшість дослідників розглядає її як найпізнішу, створену шляхом вилучення застарілих норм із розширеної редакції у XIV—XV ст. Окремі автори датують цю пам'ятку XVI ст. або XVII ст. чи, навпаки, вважають її ще більш давньою, ніж розширена редакція. Текст скороченої редакції за змістом в основному узгоджується з відповідними статтями Розширеної редакції, але складає цілісне враження, не має явних ознак механічного скорочення і навіть містить одну норму, якої немає в списках розширеної редакції.
“Руська Правда” складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: "віру" — на користь князя і "головщину" — на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань "Руська Правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості ін. феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за "Руською Правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні ін. варіанти "божого суду", існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого манна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах").
Висновки
Наші пращури взагалі, а батьки-засновники української державності зокрема, виявилися фундаторами, володарями і носіями найвищої правової культури, яка ґрунтувалася на первісних звичаях предків і поступово, разом із становленням держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом і у систему правових норм, що складалася з санкціонованих державними структурами тих самих звичаїв. Спочатку діяла додержавна, усна форма звичаєвого права. Потім частина його норм формалізувалась у письмовому вигляді, більшість з джерел якого для нащадків втрачено. Завдяки українським літописцям XI—XII ст. ми можемо вивчати скарбницю стародавньої національної правової думки, що віддзеркалюється у договорах Русі з Візантією, "Руській Правді", церковних уставах, княжих уставних грамотах та деяких інших першоджерелах.
Література
Бойко В. Історія України. – К., 1999.
Історія української культури. – К., 2001.
Кульчицький В. Історія держави і права України. – К., 1996.
Мироненко О. Українське державотворення. – К., 1997.
Тараненко В. Право і законодавство Київської Русі. – К., 2001.