Н. Махно перебрався до Парижу, до дружини і доньки. У 1934 році Н. Махно помер у Парижі.

2. Гетьманщина

Пісял більшовицького перевороту революція переросла у громадську війну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917. Протягом наступних трьох років у запеклій ібезжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовлятися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

До весни 1918 р широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикатів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов”язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден “справжній” українець.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов”язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати вправаджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкраї непопулярні заходи, як “каральні експедиції”, організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати “єдину та неподільну Росію”. Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.

3. Повстання проти гетьманського уряду

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм у різних кутах України організовано повстанські загони. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати “ніякої іншої влади”; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальну недовіру до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада – Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути “дощенту” знищена, а Гетьман є “поза законом”.

Гетьманський уряд не мав жодної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації. 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений.

Того ж дня, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не-більшевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну.

У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладяться відносини з Антонтою.

Усе разом - і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраїнці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і