можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів населі.
Навіть після того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що залишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.
Антибільшовицькі повстання, об”єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Мано тримався аж до серпня 1921 р. Лише пославши проти них 50 тис. бійців, переважнор чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.
Висновки
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, - що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. Найдільнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелегенція. Проте вона складала 2 – 3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов”язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв”язки з Росією. Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення.
Навіть коли селянин прагнув підтримати справу незалежності, організувати його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних гур робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл.
З всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальним в його поразці стали зовнішні чинники. Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії.
Література
Гунчак Т. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії.- К., 1993
Крушинський В., Левенець Ю. Історія України. Події, факти, дати. Довідник.,- К., 1993
Мороз В. Історія України ХХ ст. – Тернопіль, 1992
Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття К., 1994
Полонська-Василенко Н. Історія України Т.ІІ, К., 1992
Субтельний Ор. Україна. Історія, - К., 1995