Історія України

План

Вступ

Первісна людина на території сучасної України з”явилась близько 1 млн років тому, у період раннього палеоліту. На думку археологівв, найбільш вірогідно, що вона прийшла сюди з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а тривала протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королево (Закарпаття), м. Амросіївки (Донбас), с. Луки-Врублевецької (Житомирщина) (всього у різних регіонах близько 30).

Шлях до цивілізації було відкрито двома великими суспільними поділами праці: виділенням скотарства та виникненням металургії як самостійних галузей господарства. Саме ці кардинальні зрушення сприяли піднесенню продуктивності праці, стимулювали появу додаткового продукту, прискорювали еволюцію первісного господарства від привласнюючих форм (мисливство, збиральництво, риболовство) до відтворюючих (землеробство, скотарство), створювали передумови для виникнення держави.

Намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам”ятати дві речі: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і часто не дає змоги зробити однозначні висновки; по-друге, як правило, давні археологічні культури характеризуються етнічною невизначеністю, і тому, очевидно, варто утриматись від поспішних тверджеь про українське походження ряду глибинних стародавніх культур.

Пошуки українського родоводу тісно пов”язані з проблемою слов”янського етногенезу (походження), з визначенням місцезнаходження прабатьківщини слов”ян, із встановленням генетичного зв”язку між українцями і давньослов”янськими племенами антів та склавінів, з розшифруванням глибинного знання української національної символіки.

1. Historia est magistra vitae

“Historia est magistra vitae” – історія – вчителька життя (у перекладі з латини). Кого ж вона вивчає? Передусім, пізнання історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди уявлення про суспільний розвиток і викликані історичними подіями емоції та почуття. Закріплена в традіціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід, зрозуміти уроки історії, орієнтуватись у просторі і часі.

У житті суспільства історична свідомість виконує ту ж роль, яку в житті окремої людини виконує пам”ять. Нагадаймо, що саме пам”ять, зберігаючи у своїх глибинах великий обсяг необхідної інформації, дає можливість кожному з нас усвідомлювати себе як особистість, контролювати свої дії, дотримуватись загальновизнаних у наш час норм поведінки тощо. Н менш важливим, ніж закріплений у пам”яті власний досвід, для окремого індивіда є засвоєння історичної спадщини людства. “Людина без пам”яті про минуле, - писав відомий письменник Чінгіз Айматов, - стоїть перед необхідністю заново визначити своє місце у світі, людина позбавлена історичного досвіду свого народу та інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити тільки сьогоднішнім днем”. Тобто історична свідомість як для окремої людини, так і для всього людства є не тільки атрибутом цивілізованого життя, а й умовою елементарного виживання.

Вивчення та пізнання історії дає змогу кожному народові знайти своє місце у світовому історичному процесі, культурно і національно самовизначитись, тобто усвідомити себе окремою етнічною спільнотою, що суттєво сприяє консолідації суспільства, мобілізації його для вирішення нагальних життєво важливих проблем.

Багатовіковий аналіз історичного досвіду, з”ясування причинно-наслідкових зв”язків, ретроспективне бачення історичного процесу сформували в суспільній свідомості шкалу соціальних цінностей, еталони поведінки, комплекс орієнтирів та приоритетів, які стали основою соціального виховання, гарантією спадкоємності поколінь. Отже, історія вчить кожну молоду людину, як, спираючись на загальнолюдські цінності,творчо опрацювати і критично переосмислити багатство світового історичного досвіду та засвоїти його уроки, як виробити на цій основі власні переконання, здобути навики і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Більшість історичних праць середньовіччя та й нового часу, як правило мали повчальний характер. Історики або возвеличували, або ж засуджували того чи іншого історичного діяча чи подію, намагаючись викристалізувати еталони поведінки та моделі для майбутніх поколінь.

Але історія навчає не тільки підростаюче покоління. Вона є вчителькою і сивочолих державних діячів, адже без грунтовних історичних знань сьогодні практично неможливий гармонійний розвиток політичної діяльності тай самої політики як сфери взаємовідносин різних соціальних груп та верств суспільства. Крім того, функціонування будь-якої держави передбачає правове вирішення конфліктних ситуацій, у ході якого досить часто протидіючі сторони у пошуках аргументації звертаються до історичних джерел та історичних прецендентів.

Аналіз історичного досвіду, вміння робити вичновки з уроків історії дають шан політичним діячам врахувати тенденції світового розвитку, його загальні глибинні закономірності, передбачати наслідки власних дій ще на старті прийняття доленосних рішень сучасності .Отже, історичне пізнання є основою передбачення майбутнього суспільного розвитку. Очевидно, саме тому відомий французький історик Л.Февр зазначав: “Історія – це наука про минуле і наука про майбутнє”.

2. Історіографія княжої доби

Перші спроби дати наукове дослідженя історії України знаходимо в літописах.

Спочатку літописи мали харатер коротких записів про різні події, які вели спершу при дворі князя, а потім у монастирях. Такі записи почалися в Х сторіччі. У ХІ сторіччі з”являються літописні зведення, автори яких ставили вже собі певну мету – пов”язати ці записи з політичним життям.

Перше таке зведення було докладно складене за 1037-1039рр. у Києво-Печерському монастирі. Продовженням цього зведення бів літопис, автором якого вважають ченця (згодом ігумена) Києво-Печерського монастиря Никона Великого, який довів літопис від 1060 до 1073 року. Никон Великий перебував від 1061 року у Тьмуторокані, тому в його літописі нема точних дат київських подій після 1061р., але зате введено відомості про події в Тьмуторокані. Він вніс багато нового матеріалу: легенди, оповідання, антигрецьку тенденцію.

1093-1095 року повстало ІІІ літописне зведення, відоме під назвою “Начального (Початкового) літопису”. ЛІтописець провадив ідею