Року 1113 було закінчене ченцем Києво- Печерського монастиря Нестором зведення літопису, назване ним “Повъсть временных лът”. Він використав грецькі хроніки, місцеві оповідання і зв”язав історію Русі з світовою, дав їй центральне місце в історії всіх країн. Він перший висунув питання про нормальне походження Русі та початок держави – договір народу з варягами. Це викликано було антигрецькими тенденціями Нестора: нормани не являли в ХІІ ст. жадної небезпеки, але Візантія прагнула через Церкву посилити свій вплив.

Нестор був справжній історик-дослідник. Він виявив винятковий літературний хист, ерудицію, вміння оперувати матеріалом. “Повість времених літ” мала величезний вплив на історію України.

3. Історіографія литовсько-польської та козацької діб

За часів Великого Князівства Литовського до складу його входили українські та білоруські землі, тому й літописи відбивали життя і України, і Білорусії. Головніші літописи Литовської доби: Супральський (1520р.; до нього включено Київський літопис та Смоленський), Літопис Авраамки (писаний у 1495 році в Смоленську).

В XVII ст. розгортається історична праця. Вона виходить з вузьких рамок літописів і набуває характеру прагматичної історії, зогрітої українським патріотизмом. Важливіші пам”ятки цієї доби: Густинський літопис (компіляція з українських та польських літописів, доведена до 1597 року), Межигірський літопис 1393-1620 рр., Львівський літопис 1498-1649 (оповідає про цікаві подї на Київщіні, Поділлі, у Галичині), Хмельницький 1636-1650рр. (важливий для історії перших років Хмельниччини). Крім того, в багатьох манастирях писали літописи, що обмежувалися подіями цих монастирів.

З другої половини XVII ст. ширяться “хроніки”, складені на зразок польських. Вони були компіляціями з різних джерел-літописів, чужоземних хронік тощо. Значніша з них була Теодосія Сафановича 1672р. Основна ідея автора – соборність України. Інокентій Гізель, німець походженням, професор та ректор Київської колегії, пізніше архимандрит Києво-Печерського монастиря, можливо, був автором “Синопсиса” – систематичної історії України. “Синопсис” став улюбленим підручником історії не лише на Україні, а й у Великоросії. Виданий уперше в 1674 році, він витримав багато видань до початку ХІХ ст.

Окремо стоять “козацькі літописи”, які передають події доби Хмельниччини. З-поміж них літопис “Самовидця” охоплює час від 1648 до 1707 року. Автор його,можливо, священик Роман Ракушка.

Найцікавіша праця канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка під назвою “Сказаніє о войні козацкой з полякамі чрез Зіновія Богдана Хмельницького Гетмана Войск Запорожскіх в осм літех точівшойся”. Доведено її до 1700 року. Ця праця була вже спробоют прагматичної історії, з бажанням дати художній виклад. До тексту включено багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає праці неоціненну наукову вагу.

У XVIII ст., здебільшого на Лівобережжі, виходять твори, які генетично зв”язують історію гетьманської доби з княжою. Так, у 1730-х роках складено “Краткое описание Малоросии”, в 1751 році – “Описание о Малой России” Григорія Покаса, “Краткое описание о казацком малороссийском народе” Петра Симоновського (1765), “Собрание историческое” Степана Лукомського, “Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще” Олександра Рігельмана (1785-1786).

У роботі подається лише частина назв історичних творів XVIII ст. У цілому вони дуже цікаві. За часів, коли Україна втратила свою незалежність, а поволі втрачала й автономію, мала місце велика й глибока праця. Найбільш національно свідомі представники українського народу намагалися довести в соїх історичних творах зв”язок між становищем України часів Київської держави та сучасним становищем, в якому Україна опинилася. Вони доводили, що українське козацтво – прямі нащадки тих “русів”, які створили могутню та славну Київську державу. Недоля українського народу, його пригноблення – явища тимчасові, і він знову стане вільним і могутнім.

4. Історіографія ХІХ – ХХ століття.

У першій половині ХІХ ст. виступають в Україні кілька видатних істориків, які інтерпретують далі державницькі традиції козацько-гетьманської доби та “Історії Русів”. Так, Д.М. Бантиш-Каменський видає “Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству”, в 4-х томах. В основу капітальної праці Бантиш-Каменськог було покладено літописи та архівні джерела: це перший випадок притягнення архівних джерел, хоч, правда, Бантиш-Каменський їх не досить критично використовував.

Інший характер мала “История Малороссии” М.М. Маркевича, видана в Москві в 5 томах у 1842-1843 роках. Два томи – текст історії, а три томи – “додатки”: історичні документи та примітки. Крім козацьких літописів, великий вплив на М.М. Маркевича мала “Історія Русів”. Подібно до “Історії Русів”, історія Маркевича пронизана глибоким патріотизмом.

Велике значення для дальшого розвитку історії україни мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 році Г.Калиновський надрукував у Петербурзі “Описание свадебных простонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии”, що викликало інтерес до українського побуту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, коли князь Микола Цертелев видав в 1819 році у Харкові “Опыт собрания старинных малороссийских песней”. В передмові до них він висловлював думку, що в цих піснях “видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи … и наконец – та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют по сие время, как единственное наследие предков своих, уцелевшее от жадных народов их окружающих”.

У “Чертах народной южнорусской истории” Костомаров “звів докупи нитки історії Київської Русі і України козацікої”, як це характеризував М.Драгоманов. У статті Україна”, надрукованій у “Колоколі” О.Герцена за 1860р., Костомаров аналізує взаємини трьох народів: українського, польського та великоруського. Майбутнє бачить він у всеслов”янській федерації, в якій український народ збереже свою мову та рівноправність з іншими.

З середини ХІХ ст. до української історіографії входять