є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб'єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.
Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість Першої світової війни: «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути».
Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета "Рада" на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. "Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога". Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців виконати "свій обов'язок громадян Росії". Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.
На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами "Геть війну! Хай живе автономія України."
Хід війни поступово охолодив урочистий настрій її прибічників. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розвіялося. Все очевиднішою ставала безглуздість війни. В 1916 p. наслідком наступу російських військ (відомий Брусиловський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські й українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями.
Війна руйнувала економіку України. Вже в перші місяці військових дій на Україні було закрито понад 400 промислових підприємств, а протягом 1915-1917рр. — понад 1400. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-75%, розвалювався транспорт. Зростали ціни. Не вистачало продовольчих продуктів, знизилася продуктивність праці. Державні витрати перевищували прибутки в 1914 p. — на 39%, у 1915 p. — на 74%, у 1916 p. — на 76%.
У сільському господарстві скоротилися посівні площі, знижувалася товарність селянського господарства, не вистачало людей. Війна принесла величезні збитки. Борги Росії збільшилися в два рази.
Все де викликало невдоволення мас. В Україні протягом першого року війни відбулося понад 100 страйків, в яких брало участь до 13 тис. осіб. Страйки охопили Катеринослав, Харків, Миколаїв. Керівництво ними на крупних заводах здійснювали підпільні соціалістичні організації. У 1916 p. на підприємствах України відбулося 218 страйків, в яких брало участь понад 193 тис. робітників (1/6 страйкарів Росії).
У революційну боротьбу втягувалася й армія. Солдати й офіцери поступово усвідомлювали імперіалістичний, грабіжницький характер війни. Вони відмовлялися виконувати накази, втрачали довіру до командирів, тікали з фронту. У 1916 р. російська армія нараховувала понад 1,5 млн. дезертирів. Мали місце повстання в армії. В листопаді 1916 p. в Кременчуці на розподільному пункті спалахнуло повстання. Під впливом агітаційно-пропагандистської роботи соціалістів селяни відмовлялися йти в армію. Отже, армія революціонізувалася і переставала бути опорою царського уряду. Із захисника царизму вона перетворилася на революційну силу.
Робітничий клас, селянство, інтелігенція, армія все більше переконувалися, що єдиний вихід з катастрофічного становища — повалення самодержавства. Вже на січень 1917 p. склалася революційна ситуація, яка відразу переросла в Лютневу революцію. 27 лютого 1917 p. в Петрограді вибухнуло стихійне повстання жінок, підтримане робітниками, солдатами і матросами.
Робітники і солдати Петербурга створили Раду робітничих та солдатських депутатів на чолі з лівими партіями, буржуазія, що зрештою одважилась пристати до революції, щоб не бути зметеною разом з царатом, створила свій Тимчасовий уряд. Склалася надзвичайно складна політична ситуація, яка полягала в тому, що одночасно існувало два уряди, дві влади. Одночасне існування двох диктатур не могло бути тривалим, бо несло в собі глибокі суперечності, які викликали нові політичні кризи, нові битви за владу.
Переважна більшість українського населення схвально зустріла Лютневу революцію і активно включилась в боротьбу за ліквідацію самодержавства та поміщицького землеволодіння, а у перспективі і за національну автономію.
На жаль, національним прагненням українців у тих історичних умовах не судилося справдитися. Найбільшу вигоду з революційного піднесення мас здобула партія Леніна – РСДРП. Це стало справжньою катастрофою для України: багатовікове гноблення царської Росії змінилося ще більш жахливою більшовицькою диктатурою.
3. Переслідування українського національно-визвольного руху. Головна Українська Рада. Українські Січові стрільці
З початком воєнної кампанії збіглося посилення антиукраїнських заходів російського уряду. В Києві було закрито газету "Рада", місячники "Літературно-науковий вісник” та "Українська хата", тижневик "Село", журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний край", "Наша кооперація". Редактора "Української хати" П. Богацького було заслано
