Та найбільше постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Війська, що відступали, чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх у зраді. Опосередковано до цього спричинилася діяльність Карпато-руського визвольного комітету, який виник у Києві після початку війни з ініціативи карпатських русофілів і ставив за мету знайомити російську громадськість і командування російських військ із національно-культурним та політичним становищем руського Прикарпаття.

Друга хвиля репресій прокотилася краєм після приходу російської армії. Ставлення російського офіцерства до місцевого населення формувалося не в останню чергу під впливом брошури члена Карпато-руського визвольного комітету Маркевича "Сучасна Галичина", яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному складу. У брошурі негативно характеризувалися галицькі громадські організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька Церква. Український рух подавався як цілком проавстрійський, мазепинський, антиросійський.

Призначений генерал-губернатором завойованих територій граф О. Бобринський не приховував своїх намірів: "Я буду вводити тут російську мову, закон та устрій". Місцева адміністрація, яку складали далеко не кращі представники російського чиновництва й місцеві русофіли, миттю взялася до справи. Відразу після вступу російських частин до Львова були закриті всі українські періодичні видання, а 18 вересня — всі українські та польські інституції, школи, книгарні. Наступного дня бібліотекам було заборонено видавати українські книжки.

Організований у жовтні жандармський відділ при генерал-губернаторстві розпочав переслідування українських громадських діячів. У звіті жандармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків і 1200 арештів. 578 осіб, зокрема 34 представників уніатського кліру, за постановою генерал-губернатора було заслано у віддалені райони Росії.

Попри всі заяви про толерантність у справах віросповідань російська адміністрація розгорнула переслідування греко-католицької Церкви й примусове насадження православ’я. Здійснення православної акції св. Синод покладав на волинського архієпископа Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, тимчасово залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Внаслідок того, що перед вступом російської армії на територію Західної України частина греко-католицького кліру виїхала на Захід, а кілька десятків священиків були ув'язнені російськими властями вже після приєднання краю до імперії, православні служителі культу дістали змогу посісти близько 200 вакантних приходів. В одному зі звітів генерал-губернатор досить об'єктивно подав ситуацію, яка виникла у зв'язку з цими змінами, підкреслюючи, що "ставлення населення до призначених православних священиків було позбавлене будь-яких ворожих проявів, але вони не здобули собі любові й поваги прихожан. Причиною цього були, з одного боку, їхні невисокі особисті якості проти священиків-уніатів, з другого боку, матеріальні умови, в які вони були поставлені, — про це духовна влада своєчасно не потурбувалась".

Випробування, що випали на долю греко-католицьких священиків та вірних, повною мірою розділив їхній архіпастир — митрополит Андрій Шептицький. 19 вересня 1914 p. його було заарештовано й вивезено до Курська, а потім до монастирської в'язниці в Суздалі, звідки він вийшов лише з початком революції 1917 p. Серед інших діячів уніатської Церкви, які зазнали репресій, було вивезено ректора Львівської духовної семінарії отця Й. Боцяна. Натомість позиції православ'я посилювалися: до березня 1915 p. в Галичині було відкрито 33 церковнопарафіяльні школи.

Контрнаступ австро-угорських військ, розпочатий у квітні 1915 p., мав наслідком визволення до літа всієї Галичини й частини Волині. Відступ російської армії супроводжувався новою антиукраїнською хвилею. До 12 тис. осіб, які з початку окупації краю були вивезені на схід імперії лише через київські етапи, додалися 700 заручників галичан і десятки тих, кого було заарештовано в останні дні перебування російської влади. Разом із російськими військами відступали родини тих, хто перейшов з уніатства в православ'я та боявся помсти австро-угорців. Кількість біженців досягла 100 тис. чоловік.

Сказане вище підводить до розуміння того, яким чином загальноросійські кризові явища в усіх сферах життя підштовхнули розвиток українського руху в 1917 p. М. Грушевський сформулював своє бачення передумов Української революції в кількох тезах: 1) період між двома революціями та Перша світова війна знаменувалися не згасанням українського руху, а його піднесенням; 2) посилення антиукраїнських заходів царизму в роки війни спричинило поширення, зокрема на західноукраїнських землях, стійких антиросійських настроїв; 3) занепокоєння української громадськості з приводу підтримки Австро-Угорщиною польських змагань за відновлення власної держави, яка восени 1916 р. стала реальністю, сприяло активізації українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність.

На хвилі піднесення українського національного руху 1 серпня 1914 р. у Львові була утворена Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка головне своє завдання вбачала у створенні українських національних військових формувань.

Створення українського легіону ГУР доручила військовій колегії, назвавши її Генеральним штабом і призначивши його керівником Т. Рожанковського.

Але, оскільки назва виявилася неприйнятною для Відня, то невдовзі штаб було перейменовано в Українську Бойову Управу.

Після відмови очолити легіон полковника С. Шептицького (рідний брат митрополита Андрія), його командувачем став Михайло Галущинський. Назву «Українські січові стрільці» Бойова Управа прийняла майже одностайно. 6 серпня - день оголошення Австро-Угорщиною війни Росії - Головна Українська Рада та Бойова Управа закликали чоловіче населення західноукраїнських земель до вступу в легіон УСС. Проте австрійська влада, яка на перших порах не обмежувала майбутнє формування чисельно, наприкінці серпня заявила, що українських вояків не повинно