— 1933 рр. і не менш безспірні свідчення політичного переслідування радянською владою представників українського етносу в Україні та за її межами впродовж тривалого періоду з 1917 по 1953 рр., ми можемо просити міжнародну громадськість визнати голод 1933 року геноцидом. Мотивуванням такого прохання можуть бути слова із звернення до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору. Аргументація звернення парламенту цілком відповідає історичній правді і висловлена в юридично точних виразах. «Голодомор 1932 — 1933 років, — говориться у зверненні, — був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду».[3]
Чи можна твердити, що визнання голодомору геноцидом на рівні міжнародної громадськості і, перш за все, в стінах Організації Об’єднаних Націй вже забезпечене? На превеликий жаль, сьогодні такої гарантії ніхто не може дати.
Кампанія, спрямована на поширення в світі інформації про український голод 1933 року і його жахливі демографічні наслідки, здійснюється уже впродовж двох десятиліть (від 50-ї річниці голодомору) передусім зусиллями північноамериканської діаспори. Певну участь у цій кампанії беруть органи влади України, починаючи від радянських часів: варто пригадати спеціальну постанову ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року.
Від листопаду 2002 року проблематикою голодомору зацікавилася Верховна Рада України. Поза всякими сумнівами, цей інтерес пов’язаний із тим, що на чолі парламенту став історик. Однак доповідь віце-прем’єр-міністра Д.Табачника на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року слухали, за свідченнями журналістів, лише кілька десятків депутатів. Не побажала бути присутньою при розгляді цього пункту порядку денного фракція КПУ у повному складі. Але справа не тільки в комуністах. Того дня зареєструвалося 410 депутатів, а проголосували за звернення (мабуть, зусиллями голови парламенту) 226 депутатів — той мінімум, при якому документ вважається прийнятим.[3]
На «круглому столі», влаштованому 21 серпня 2003 року Українським конгресовим комітетом Америки у Київському будинку вчителя, виявилося під час виступу заступника державного секретаря МЗС України Наталії Зарудної, що міністерство вилучило термін «геноцид» із проектів документів по голодомору, які готуються для ООН. Представники США, Росії та Великої Британії, як пояснила Н.Зарудна, не вважають це визначення адекватним події.
Парадокс полягає в тому, що шістнадцятим пунктом «висновків» комісії з українського голоду 1932 — 1933 рр. Конгресу США, прийнятих 19 квітня 1988 року, голодомор був кваліфікований як геноцид. Що спонукало представників США через 15 років змінити позицію?
Здається, що негативна позиція американців, росіян і майже половини народних депутатів України обумовлена тільки одним: переконаністю в тому, що радянська влада не знищувала українців тільки через те, що вони були українцями. Інакше кажучи, вони не вірять в те, що геноцид українців був голокостом. Хто ж їх переконує у цьому?[3]
Одними з перших порівняли український голодомор з єврейським голокостом редактори «Українського тижневика» (США) Р.Гадзевич, Ю.Зарицький і М.Коломієць в номері від 20 березня 1983 року. Пізніше (у 1983 і 1986 рр.) матеріал із цього номера тижневика було видано в Джерсі-Сіті окремою брошурою під назвою «Великий голод: невідомий голокост». На жаль, назва прищепилася. Одним із останніх її вжив Д.Табачник, доповідь якого на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року закінчувалася такими словами: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість».[3]
Здається також, що негативна позиція багатьох людей в Україні і поза її межами щодо голодомору пов’язана з перебільшенням числа жертв тими, хто постійно апелює до міжнародної громадськості, вимагаючи визнати голод 1933 року геноцидом.[3]
У зверненні учасників згаданого вище «круглого столу» до Президента України і до українського народу, а також у зверненні VIII світового конгресу українців (Київ, 21 серпня 2003 року) до урядів і народів світу стверджується, що голод в Україні забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. У проекті звернення, зачитаного організаторами, називалася одна цифра — 10 млн. осіб. Микола Жулинський запротестував і запропонував назвати цифру, яка найчастіше фігурує у публіцистів, — 7 млн. осіб. Учасники «круглого столу» погодилися з ним (крім C. Кульчицького, бо він стверджує, що демографічна статистика виводить всіх нас на удвічі меншу цифру). Коли конгрес обговорював документ «круглого столу», вирішили назвати цифру жертв голодомору в діапазоні від 7 до 10 млн. осіб.[3]
Апеляція до світової громадськості, у тому числі — до світової науки — це серйозна справа. Не можна розв’язувати питання про демографічні наслідки голодомору по-дитячому. Хіба ми зможемо, підходячи таким чином до прийняття документів, переконати кого-небудь в тому, що голодомор 1933 року є геноцидом українського народу? А переконати потрібно! У зверненні Верховної Ради України до українського народу від 14 травня 2003 року справедливо зазначено:
«Ми вважаємо, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страхітливого соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя».[3]
Висновки
Був час коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність.
