Важливо, чітко зазначити спільні ознаки, що об'єднували низку вище зазначених повстань, хоча кожне з них мало свої специфічні особливості. На нашу думку, перш за все, всі ці повстання за рушійними силами були козацько-селянськими, вони не носили всенародний характер ні за числом учасників, ні за територію поширення, щодо останнього, то вони носили в основному локальний характер; по-друге, всі вони закінчились поразкою, причини якої були, в основному спільними для них всіх. Це:1) стихійність; 2) відсутність далекосяжних цілей; 3) відсутність чіткого ретельно осмисленого плану та належного керівництва; 4) непослідовність дій, які поглиблювалися соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва та відмінностями в прагненні козацтва та селянства; по-третє, перші повстання мали здебільшого соціальний характер, в них національне релігійні аспекти виявлялися порівняно слабко, що свідчило про відставання свідомості козацтва від його можливостей. І лише з другого десятиліття окреслилася тенденція до посилення захисту інтересів "всього народу руського". А під час повстання 1б37-38рр. козацька старшина вперше висунула програму в якій робилася спроба поєднати гасла боротьби "за віру християнську" і козацькі "золоті вольності" з гаслами за ліквідацію панування ляхів і панів, /див. Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1б48-1654рр.-К.,1989.-С.5б-81/. Разом з тим, незважаючи на ці недоліки повстання кінця ХVІ-ХVIIст. яскраво засвідчили загострення соціальних, економічних, релігійних інтересів в Речі Посполитій, котрі можна було розв'язати лише шляхом збройної боротьби, вони також демонстрували зростання сили та військового досвіду повсталих, збільшення їхньої чисельності, удосконалення тактики, зміцнення зв'язків козацтва з селянством.

Потрібно наголосити, що боротьба українського народу проти соціального поневолення поступово перепліталося найтіснішим чином з національною та релігійною боротьбою. Не слід забувати й те, що як це в цілому характерно для великих європейських рухів ХVІ-ХVII ст., релігія виступала в Україні також ідеологічним оформленням соціальних інтересів та політичних прагнень народу. Цим доречі, в неабиякій мірі пояснюється те, що на Заході українські козацько-селянські рухи кінця XVI перш. пол. ХVII ст. сприймалися переважно під кутом зору релігійно-віросповідальної боротьби та як одна із ланок боротьби європейських народів (протестантів) проти наступу контрреформації спрямованого на реалізацію ідеї створення всесвітньої католицької держави під егідою Габсбургів і Ватікану (це намагання призвели до спалаху в Європі Тридцятирічної війни 1618-1648рр.). Отже, боротьба козацтва являла собою складову частину боротьби країн антигабсбургського блоку проти Католицької ліги. Відомо, що на початку 30-х рр. шведський король Густав-Адольф спорядив до козаків посольство з пропозицією укласти союз і взяти участь у боротьбі проти Габсбургів на терені Німеччини (див. Наливайко Д. Відгомін боротьби українських козаків з шляхетсько-католицькою експансією на прикінці XVI і першій половині ХVІІст\ у Західній Європі // Середні віки на Україні.-К.,1971.-Вип.1.-С.52-5б). У боротьбі з польсько-шляхетською і католицькою експансією на рубежі ХVIIст. складається блок патріотичних сил українського суспільства: міщан, православної інтелігенції, селянських мас і козацтва. Як відомо, на першому етапі цієї боротьби найбільш активна роль належала міщанам, які об'єднувалися в братства. На початку ХVIIст. вирішальна роль у боротьбі з католицькою експансією переходить до козацтва, що надало їй іншого спрямування та характеру. Це означало, що завдання оборони православної церкви, а разом з тим і української народності, самобутності його мови, культури, звичаїв тощо, взяла на себе фактично незалежна військово-політична сила. Як писав М.Грушевський:

" козаччина приймала на себе справу, яка була протягам чверті століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань..." (Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна-1989.-№9.-С, 196).

Боротьба козацтва за справедливе розв'язання релігійного питання перетворилася на одну із основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними та католиками, вносили свої протести в місцеві і вищі органи судової влади Речі Посполитої. Разом з тим діяльність Війська Запорозького не обмежувалися лише цією формою підтримки прав православ'я. У 1620р. гетьман П.Сагайдачний разом з усім військом вступив до київського православного братства, а також прийняли активну участь у політичній акції загальноукраїнського значення-відновленні діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита та п'ятьох єпископів). Таким чином, позиція козацтва, його рішучі дії в обороні православної церкви, призведи до того,