Становище кардинально змінилося в період угорської окупації 1939-1944 років. Офіційні власті всіляко підтримували проугорський рух, а український був оголошений антидержавним і суворо переслідувався.

Визволення Закарпаття в жовтні 1944 року створило якісно нову обстановку. На авансцену вийшли україністи, з ними співробітничали частково русофіли. Мета була одна: возз'єднати Закарпаття з Радянською Україною. Домінуючою була думка, що Закарпаття є Україною, а русини - українцями. Русофільський напрям не мав впливу. Лише окремі інтелигенти вимагали приєднання Закарпаття до Кримської області в складі Російської Федерації.

З’їзд Народних комітетів 26 листопада 1944 року, утворення і діяльність Народної Ради Закарпатської України проходили під знаком суцільної українізації. Поступово слово "русин" виходило з ужитку. Спочатку видавали тимчасові паспорти, в яких зазначалася національність "русин" , а в 1946-1947 роках іх замінили на на постійні, де національність у русинів стала українською.

Проблема русинства в умовах радянської влади не була розв'язана, а штучно придушена. Всі відразу стали говорити, що на Закарпатті завжди жили українці, що край завжди був українським. Все, пов'язане з русинством, із вивченням самобутності народу Закарпаття, відходило на задній план, а частиною інтелігенції навіть засуджувалося. Витлумачувалася одна думка: русини були відсталі, нічого не мали, все принесли брати зі Сходу.

За часів радянської влади Закарпаття дійсно відродилося. Незважаючи на репресії та роки застою, як економіка, так і культура Закарпаття прогресували в деяких аспектах швидше ніж в східних регіонах україни (приміром, культура села, міський побут і т. д.).

В умовах демократизації суспільства, що почалася в другій половині 80-х років, поряд з іншими громадськими течіями і рухами відродилосья русинофільство. Громадськість сприйняла це по-різному. Хтось побачив в ньому відродження історичної пам'яті, хтось - можливість узаконити етнічну відмінність закарпатців від населення інших регіонів України, а дехто, особливо з табору войовничих україністів, - загрозу державній незалежності України.

Розділ III. Ситуація в Закарпатті в умовах розбудови української держави.

В умовах розбудови української держави українофільська течія за допомогою державних інституцій, і особливо громадсько-культурних організацій, прагне перебрати на себе в Закарпатті асиміляторські функції. Діє вона при цьому без врахування специфічних особливостей краю, що значною мірою стримує природний процес добровільної поступової українізації місцевого населення і змушує його (принаймні певну частину) згадувати про сової відмінності від жителів інших регіонів України, звертатися до ідеї "карпаторусинства". В цьому плані і "політичне русинство", котре дійсно заслуговує на критику й засудження, є мабуть, не чим іншим, як антагоністичним, альтернативним дітищем "політичного українофільства", його націоналістично-радикальної течії, успадкувавши від останнього екстремістські методи дій та національну нетерпимість.

Слід також зазначити, що русинство в Закарпатті, як і в деяких інших країнах (Словаччині, Польщі, республіках колишньої Югославії) - не однорідне явище: є русини, які себе вважають частиною українського народу і визнають своєю батьківщиною Україну. Є й такі, що вважають себе представниками окремого слов’янського народу. Але і перші, і другі не протиставляють себе українцям. Тому твердження, що русинський рух в Закарпатті є "антиукраїнською провокацією", проявом "агресивної українофобії" чи "закарпатського сепаратизму" не мають під собою серйозних підстав. Ідеї культурно-етнічної самобутності і навіть автономії, особливо якщо врахувати, що Закарпаття практично ніколи в минулому в повній мірі не мало своєї адміністративної, культурно-національної, а тим більше державно-політичної визначеності, ніколи не мали і не мають нічого спільного з державним сепаратизмом (закарпатські русини-українці, до речі, завжди з повагою ставилися до основ державності). Інша річ, вважає степан віднянський, що в керівництві Товариства підкарпатських русинів дійсно є люди, що виношують ідеї перегляд кордонів України шляхом проголошення, зокрема, суверенної Підкарпатської Русі. Віднянський С. Прояв "Закарпатського сепаратизму"? //Політика і час. – 1993 р., №12 – стр. 54

Але представників цієї течії в русинізмі - одииці: вони навряд чи становлять серйозну небезпеку для нашої держави, позаяк не мають практично ніякого соціального чи політичного підгрунтя в краї і їх наміри є справою абсолютно безперспективною.

Особливістю політичної ситуації в Закарпатті є й те, що паралельно з відродженням русинського руху розпочався процес національного пробудження й інших національних груп.

На сьогодні в області діє дев"ять національно-культурних товариств (НКТ): Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта", Товариство підкарпатських русинів, Карпатське угорське культурне товариство, Товариство румунів Закарпаття імені Г. Кожбука, Товариство німців "Відродження", Товариство російської культури "Русский дом", Товариство циган "Рома", Товариство словаків імені Л. Штура, Товариство євреїв "Мінора", 1991 року створено Лігу національностей Закарпаття.

Більшість НКТ, поставивши перед собою насамперед культурно-освітні завдання, зіграла позитивну роль в консолідації національних меншин і підтримала незалежність України. Однак штучні затримки у вирішенні культурно-національних проблем регіонального самоврядування, загострення політичної боротьби, звинувачення НКТ у націонал-сепаратизмі та й особисті амбіції окремих їх лідерів призвели фактично до вступу руху національних меншостей вже в етап національно-політичної боротьби. В деяких НКТ (угорському, німецькому, румунському) сформувалися національно-радикальні угрупування, які розпочали боротьбу за лідерство в організаціях, висувають жорсткі вимоги щодо задоволення потреб своїх нацменшостей, звертаються навіть до офіційних кіл сусідніх "материнських" держав з проханням допомогти у розвитку і збереженні індивідуальності і неповторності тієї чи іншої нації в Закарпатті.

На особливу увагу в цьому відношенні заслуговує діяльність керівників Товариства підкарпатських русинів, створеного 20 лютого 1990 року як культурно-освітнє товариство. Використовуючи прихильність значної частини місцевого українського населення до назви "русини", спираючись (щоправда, не завжди обєктивно)