Перша Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Гетьманщині. Складалась із шести офіцерів царської армії на чолі з бригадиром (генералом) Ве-льяміновим. її створення пояснювалося необхідністю наведення по-рядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалося право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися в Гетьманщині. Однак до неї, фактично, перейшла вся повнота влади в країні. Гетьман виконував лише дорадчі функції при колегії. Без її згоди гетьманові заборонялося видавати нормативно-правові акти, віддавати накази генеральній старшині тощо. Фінансова система та-кож контролювалася Малоросійською колегією. Зібрані податки вже відправлялися до Росії. Із запровадженням колегії в Україні утвори-лося двовладдя, адже паралельно продовжував існувати ще один центральний орган — Генеральна військова канцелярія.

Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) — орган, створений російським урядом для управління Гетьманщиною. Після смерті у 1734 р. Д. Апостола царизм заборонив обрання нового гетьмана, пере-давши управління Лівобережною і Слобідською Україною шістьом особам — трьом росіянам і трьом українцям. Правління очолював князь О. Шаховський. Він був наділений фактично необмеженою владою. На власний розсуд міг міняти українських представників, виступав за повне усунення козацької старшини від влади.

Новий орган влади у Гетьманщині намагався ліквідувати місцеві порядки. Зокрема, створена ним Канцелярія комісії запровадження слобідських полків перебрала чимало повноважень козацьких пол-ковників. Судочинство переводилося на російський кшталт. Забо-ронялося надалі брати землю на правах займанщини. Частина коза-

143

ків, що називалися підпомічниками, обкладалася податками і за статусом прирівнювалася до селян.

Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр.) — орган царської влади, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної ав-тономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновни-ків і чотирьох колишніх генеральних старшин, її очолював прези-дент П. Рум'янцев.

Колегія входила до складу окремих структур, на чолі яких стояв президент, він же генерал-губернатор Малої Русі. Вже в перші роки існування вона ліквідувала Генеральну військову канцелярію, під-порядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департа-ментам.

Істотних змін зазнало управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво здійснював сам П. Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності покладався на військову експедицію колегії.

Колегія почала втручатись у справи полковників. Вона нагляда-ла за тим, щоб полковники вирішували справи за участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову та адміністративну владу. З цією метою передбачалося адміністратив-ні справи передати предводителеві дворянства.

Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв платню українських чиновників із московськими. Козацька старшина почала отримувати звання згідно з російським «Табелем про ранги». Правління колегії ознаменувалося передачею україн-ських клейнодів, печаток, гармат російській цариці. Це символізу-вало втрату автономного статусу України у складі Росії.*

^ Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа

1648 р., в основу якої покладався полково-сотенний устрій козаць-кого війська, завершеного вигляду набула за Зборівською угодою

1649 р. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воєводств, що відійшли під юрисдик-цію Війська Запорозького, мали обіймати православні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорозькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністративні округи, що називалися полками. Командир значно-го армійського підрозділу — полковник одночасно очолював адмініст-ративний округ, що дістав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляли фінансами, були вищою судо-вою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за назвою

144

міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні українські землі, а й на частину території Білорусі. Правобе-режна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 р. залишилася під владою Польщі, живилася підтримкою місцевого населення. Хоч офіційно у 1676 р. 12 правобережних полків згорнули свою ді-яльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсунський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Ли-ше після укладення Прутського договору у 1711 р. між Росією і Ту-реччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіаль-ний устрій на Правобережжі припинив існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впродовж 1650—1660 рр. зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 р., коли Катерина II ліквідувала слобідське ко-зацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гусарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком сло-бідських, вони підкорялися тільки гетьманові. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні бєлгородського воє-води, котрий призначався з російських князів чи бояр.

Згідно з козацькими традиціями посада полковника вважалася виборною. Попередньо кандидата в полковники обирали голосуван-ням (подавали воти) козаки кожної сотні. Полкові збори затверджу-вали кандидатуру. Однак гетьмани нерідко порушували правила об-рання. Намагаючись централізувати владу, вони часто призначали на посаду полковників своїх родичів чи осіб із найближчого оточення.

У другій половині XVII ст. полковник обирався на посаду «до ласки військової», тобто доки користувався авторитетом серед ко-зацтва. У разі втрати довіри він підлягав суду козацької ради, яка й позбавляла його влади.

З кінця XVII ст. призначення та усунення полковників здійсню-валося гетьманом. Від 1715 р. стало звичним призначення на пол-ковників «по указу імператора» чи сенату. Ігноруючи козацькі тра-диції, царський уряд запровадив практику відправки у