Селянство. В Українській гетьманській державі землі, що нале-жали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях «вільні» військові села, а також 'їхні мешканці, за-лежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на ко-ристь держави. Вони перебували у віданні Військового скарбу й ста-новили основний фонд для пожалувань знатному військовому то-вариству, козацькій старшині та шляхті.

Групу залежних селян становили піддані козацької старшини, монастирів, шляхти, знатного військового товариства, їхня кіль-кість зростала переважно за рахунок селян «вільних» військових сіл. Так, упродовж 1666—1741 рр. кількість дворів, зареєстрованих у «вільних» військових селах, зменшилась майже вп'ятеро.

Залежність селянина певною мірою була відносною. З одного боку, повинності з року в рік збільшувалися, зростали, проте селя-ни ще не були цілковито прикріплені до землі. Вони мали право пе-реходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законо-давчого акта української влади, який запроваджував би кріпосниць-ку залежність цієї категорії сільського населення.

Наприкінці XVII ст. ситуація змінилася. Адміністрація почала планомірний наступ, що мав на меті міцніше прив'язати їх до зе-мельних наділів. Першими кроками до цього стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села.

149

Згодом поновився інститут панщини тривалістю один — два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпацтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного україн-ському селянству явища завадила складність політичної ситуації в Гетьманщині, незавершеність процесу формування великої земель-ної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

Духівництво. Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духівництво — на сільських сходах, їх обрання затверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була са-мостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б. Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над Українською державою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 р. за згодою Константинополя Київська митрополія перейшла в підпорядкування Московському патріархату.

нам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За пору-шення прав і привілеїв духовенства винні підлягали су-довій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Духовенство домоглося повернення йому всіх земель-* них володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою.

За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка — митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне ста-новище низове духовенство (сільських священиків і мо-нахів). Це призводило до загострення протиріч у самому етапі і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічпого і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства засвідчує, що у період народпо-визвольної війни відбувався процес фор-мування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати па ви-моги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі фсодальпо-кріпосшщькі порядки. Антикріпосницький' за характером, феодальний гніт був значно послаблений,, якщо не скасований.

Іншу велику групу залежного населення становили се-лянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушій-ною'силою пародно-визвольної війни. Як наслідок — 0уло< ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволо-діння. Селян, котрі проживали па цих землях, фактично-визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на зем-лях української шляхти і духовенства. В універсалах зу-стрічаються заборони до переходу в козаки тільки мона-стирських селян.

Селяни залучалися до панщини однп-два дні на тиж-день. Якшо розмір не визначався гетьманським^універса-лом, то феодали встановлювали його самостійно._ Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони викопували основну повинність у вигляді так званої ста-п.ії, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності'належав також обов'язок надан-ня війську квартир і харчування, грошових платежів н-а утримання військової канцелярії та їх охорони, виконання господарських повпнпостсй на вимогу полковників, сотни-ків чи курінних отаманів тощо.

. 78

Селяни сплачували також щорічний «подимний пода-ток». Ріого розмір залежав від наявності будинку, роз-міру і характеру господарства селянина. Періодично вста-новлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолпного», тобто грошей па утримання вуликів, та іп. За правовим станом селян-ство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхтіг і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Другу категорію становили селяни, котрі проживали па землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литов-ської шляхти, за якими визнавалося право вільного пере-ходу.

Міське населення за соціально-скопомічним і право-вим становищем не було однорідним. Його верхівку ста-новили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані' елементи, тобто міська біднота.

Міське населення називалося шщанаші.. Серед них ви-різнялися представники міського управління — війти, бур-містри, радники і лавипкн, що за становищем прирівню-валися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці" визнавалися вільними. Вони мали право переходу в коза-цтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сіль-ським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом,, та ін.

На міщанство поширювалась уся система різноманіт-них повинностей. Воші платили подимний податок, мосто-ві гроші, ярмарочні збори, забезпечували