Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдру-

94

ге — 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших ре-форм, поділивши козаків на дві категорії: .заможніших „боєздатних козаків, які дазивалдся ^.ибойними^ і на тих, котрі були надто бідними, що.6 _купит;и ^військове сгюря^ джЈндя (підпомічників). У той період, коли виборні вокь вади, п^дгюмдчншш повинні .Дудй адбезденуватд Јх прові-зією, СЛУЖИТИ гінцями і навіть обробляти їхні зещіГ Під-. помічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично .бідніші кщки леретйорилися на _сл уг.. заможніших товаришів і_с^гаЈІнин. Попри ці зміни, економічне становище всього коГацтва" й далі погіршува-лося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних ко-заків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зниішення лшмону, а .водночас, і по-треба Јб_0Јоняти йо7^^{ономічні труднощі, перетворення старілини на веди.кщс з,емж.8да.№и,ків, відсталість _у дій; ськовій сдрдві, все це призвело до того, що „казаччина в Україні .перестала „існувати.

Становище селян Лівобережжя, як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з народно-визвольної війни. Вже Б. Хмельницький почав запроваджувати старі порядки. Він дозволив деяким монастирям і надалі зби-рати у селян оброк. Різкий занепад селянства розпочався XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення» були відписані із земельного фонду Гетьманщини індиві-дуальним землевласникам із старшини. Спочатку ці влас-ники збирали скромну орендну плату і зобов'язували орен-дарів виконувати такі роботи, як заготівля дров та пере-везення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова по-винність зросла до двох днів на тиждень. Це становило тільки половину чи третину панщинної повинності поль-ських або російських селян. Проте всього через покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиж-день, а подекуди становила чотири-п'ятч днів Окрім цьо-го, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мо-сти і виконувати інші роботи.

Однак доки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин стар-шина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. перед-бачав, що лишаючи феодалів, селяни втрачали право на

95

деякі особливості при реформуванні державного апарату, і зокрема, судової системи. У 40-х роках XIX ст. будь-які відмінності на цій території були ліквідовані.

3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщи-ною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, При-луцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'ян-ський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 млн осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного .суспільство дрділядйся _на п'ять станів'* Ј.озацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і се-лянство. Між станами і в кожному з них не було_рівності. Стани мали окремТсоціальнТгрупи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі со-ціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище *православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, ріяшх груп і категорій ви-значалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період — царським законодав-ством і нормативними актами місцевої адміністративно-по-літичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України цо Росії було перед-бачено, щоб «шляхтич залишався шляхтичем, козак коза-ком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне послушенство».

Замість польських феодалів панівне станови_ще_у су-_сшльстві посідала козацька старшиїш, родовита шляхта,, яка бр]ала участь у'війнї, міські ^багатії та вище духовен_-_ствр. Особливе _шсце серед панівних верств належало ко-зацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння та інші багатства.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскраві-шим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значи-лися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. то-вариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн за-гальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російсько-го дворянства, ця цифра зросла у декілька разів.