Волинь і Галичина наприкінці ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. мали багато особливостей, що ускладнюють порівняння та узагальнення історичних явищ на цих теренах. Західноукраїнське суспільство різнилося рівнем національної свідомості, культурним розвитком, релігійною приналежністю. Причини ж цих відмінностей, як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, лежать не в самій народній субвенції, яка ідентична обабіч Збруча, а у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання [6, 213].

Однак не випадково інший відомий історик Степан Томашівський писав свого часу так: “Різниця в національно-політичному становищі українців по сім і по тім боці австрійсько-російського кордону така, що висше розвинуті, хоч малій частині свого народу в Галичині, припала роль (не перший раз в історії) бути розсадником політичної думки і національної свідомості серед одного з найбільших народів Європи, – ідей, які самі собою мусять вести за собою політичний і господарський зріст цілої України” [8, 6].

Як відомо, галичани, проживаючи під владою конституційної монархії Австро-Угорщини, набули певного досвіду політичної та економічної самоорганізації. Не будемо здійснювати аналіз прихованих причин і далекосяжних цілей політики правлячих кіл Австро-Угорської монархії щодо українців, однак залишається фактом, що українська мова та культура тут не переслідувалися. Проте його у цілому позитивне ставлення до українського питання приводить до посилення антиукраїн-ського руху польських сил у Галичині, які блокуються із москвофілами. За обставин панування на теренах Галичини представників польської національності розвій українського руху був надзвичайно складним. Однак існувала ціла низка причин, що, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького, стали позитивними чинниками для становлення національного руху галицьких українців.

По-перше, це релігійна ситуація в краї, яка загострювала в українців почуття національної окремішності. Майже всі галицькі українці, за незначними винятками, належали до греко-католицької церкви. Східний обряд чітко відрізняв їх від поляків і водночас підпорядкованість Риму захищала їх від згубного впливу російської православної церкви. В той самий час спільна право-славна віра чи не найміцніше прив’язувала наддніпрянських українців, і зокрема волинян, до Росії.

Іншою перевагою українського руху в Галичині, про яку частково вже згадувалося, було те, що він діяв у конституційній державі. Умови відкритого політичного життя забезпечували формування провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах.

Третім позитивним чинником стала та допомога, яку національний рух у Галичині отримував з Центрально-Східної України. Ці імпульси видозмінили світогляд національного руху в Галичині, позбавили його вузького провінціалізму і забезпечили всеукраїнською ідеологією [6, 476-477].

Східна Галичина, де більшість населення становили українці, поступово перетворилася на могутній генератор ідей національного визволення та об’єднання українських земель. Михайло Гру-шевський, визначаючи місце Галичини в історії загальноукраїнського національного відродження, наголошував на важливості взаємовпливів Наддніпрянщини та Галичини, що дало змогу українцям досягнути помітного поступу на шляху усвідомлення себе як окремої нації [3, 105].

Чверть століття перед Першою світовою війною відбувалося інтенсивне формування початкових основ новітньої національної свідомості української нації. Як відомо, через історичні причини цей процес, головним чином, мав місце в інтелігентних верствах нації. Інтелігенція мусила стати на чолі нації в боротьбі за здобуття політичних і національних прав. Цей висновок, досить тривіальний для сучасного дослідника, був вельми важливим в умовах суспільно-політичного життя початку століття, коли мляве й аполітичне культурництво переживало глибоку кризу і ніяк не наважувалося на рішучий крок – очолити політичний рух нації.

Дослідження соціальної та демографічної ситуації засвідчують, що українське населення залишалося аграрно-індустріальним за своєю структурою і характером; їх позначає і доволі низький рівень урбанізації. За соціальними та фаховими даними перепису 1897 р. у Російській та 1900 р. в Австро-Угорській імперіях можна простежити характер розподілу праці між найбільшими етнічними групами України (табл.).

Соціальна структура населення

Види занять | Українці | Поляки | Євреї | Білоруси | Росіяни

Росій-ська | Авст.-Угр | Росій-ська | Авст.-Угр | Росій-ська | Авст.-Угр | Росій-ська | Росій-ська

Землеробство (рільництво) і добувна промисловість | 90,00 | 94,4 | 50 | 73,7 | 2,5 | 17,7 | 31,7 | 18,4

Промисли і гірництво | 3,6 | 1,4 | 13,8 | 8,6 | 31,5 | 26,4 | 33,6 | 21

Торгівля і зв’язок | 0,9 | 0,4 | 3,3 | 4,8 | 47,5 | 29,4 | 4,8 | 13,5

Інші заняття | 5,5 | 3,8 | 29,4 | 13,1 | 18,5 | 26,5 | 23,8 | 47,1

Як бачимо, внаслідок свого колоніального становища, українська нація по обидва боки кордону не змогла створити повної соціальної структури суспільства.

З огляду на переважаючу частку селян серед українців їх мобілізація була ключовим питанням українського національного руху. Таке завдання могла виконати на межі ХІХ і ХХ століть лише інтелігенція. Як зауважує А.Каппелер, для етнічних груп, які майже винятково складаються із селян, вирішального значення для успіху національного руху набуло існування прошарку селянської інтеліґенції (священиків, учителів тощо), які здобули б довіру селян і могли виступати посередни-ками між міськими інтелектуалами й сільським населенням [5, 116]. Таким чином, національний рух поширювався на інші прошарки української спільноти (селян, студентів, робітників, працівників різних професій).

Традиційними її представниками для суспільств типу українського, що “втратили” свою шляхетську еліту внаслідок асиміляції, було духовенство. З цієї точки зору, українці Галичини були класичним взірцем, це була нація “хлопів і попів”, як називали їх поляки.