У 30-ті роки ХХ ст. національні меншини і німецька нацуіональна меншина зокрема опинилися у досить складному становищі. У цей час Сталін починає поступово згортати заходи у галузі національної політики. У його плани зовсім не вписувалася та демократична атмосфере, що панувала у стосунках між різними національними меншинами, тому єдиним можливим кроком була заборона взагалі говорити на цю тему. Було оголошено, що національне питання вирішено, а всі ті, хто згадує про нього та про проблеми у сфері життя національних меншин, є "ворогами народу", "націоналістами", ".шовіністами" (а до німців ще й прилип епітет "фашисти", бо у цей час Гітлер розпочав свою бурхливу діяльність).

Німецька національна меншина у передвоєнні роки постраждала особливо сильно. Поряд з поляками та іншими "націоналістами" вони опинилися під молотом шовіністичної компанії, що розпочалася потужними ударами з заяв радянсько-партійного керівництва республіки про "шкідництво різних націй". Саме це керівництво і стало у перших ешелонах компанії по боротьбі з німецькими, польськими та іншими націоналістами.

У цей час вже ніхто не досліджував проблему національних меншин. Бло не до того. Її закрили, розпочавши масове знищення народів. Наприкінці 1941– на початку 1942 рр. вже в умовах німецько-радянської війни завершилася депортація німців з України. Цими подіями завершується визначений нами нами перший період (20–30-их років ХХ ст.) у який була написана досить широка гама публіцистичної літератури з теми нашого дослідження. У воєнні та перші повоєнні роки практично не було написано нічого через цілком зрозумілі причини, які ми не будемо тут пояснювати.

До другого періоду ми включили праці, що написані дослідниками історії СРСР у період з ІІ половини 50-х років по ІІ половину 80-х років. Це період так званих "відлиги" та "застою". У 50-ті роки був шанс зробити значні зміни у політичному та суспільному житті держави. Але інерція була такою великою, що фактично зміни відбулися лише ззовні. Змінилися вивіски, ширми: терор замінили на залякування, концтабори замінили на психіатричні лікарні. Але суть системи залишилася тією ж самою– лицемірство, брехня, приховування правди як про минулі події, так і про тогочасну дійсність. В таких умовах перекручення у історичній науці досягли такого рівня, що ми не скоро зможемо з’ясувати правду і написати більш-менш об’єктивну історію.

Праці другого періоду у своїй сукупності не становлять практичного інтересу для нашої дослідницької роботи. Але ми повинні розглянути їх, щоб на прикладах показати недоліки існуючих робіт і їх віддаленість від теми нашої статті. Однією з перших робіт хоч трохи наближених до розглядуваної проблеми є робота Бондаренка В.В. та Дарагана М.В. "Переписи населення в СРСР"(20). У цій праці розглядаються дані перепису 1929 року (чисельність, розміщення, культурний рівень населення) та висвітлюється значення перепису 1959 року. Робота дуже тенденційна і судячи з усього її змісту містить значні перекручення і недомовки. Зокрема на її сторінках зовсім нічого не сказано про німецьку національну меншину в Україні за даними перепису 1929 року, хоча з матеріалів 30-х років ми знаємо, що німці в Україні займали за своєю чисельністю у той час одне з перших місць. Впадає в око й той факт, що майже на кожній сторінці автори вихваляють переваги соціалістичного ладу та засуджують західний спосіб життя. Але нічого не говорять про хочаб найменші недоліки у здійсненні соціальних та економічних програм, які безумовно існували.

Цілий комплекс питань, пов’язаних з Південною Україною, аналізувала О.І. Дружиніна ще у другій половині 50-х років(21). Серія фундаментальних робіт цього вдумливого і сумлінного історика стосувалася набагато ширшого кола проблем аніж заселення південних територій України(22). Стосовно німців-колоністів у одній з праць авторка говорить, цитуючи Пестеля, що німці дуже працелюбні і досягли великих успіхів у розвитку господарства, але з точки зору громадянської надання колоністам особливих прав, котрих не мали інші піддані Росії було несправедливим(23). Далі вона говорить, що у складі колоністів умовно названих “німцями” були також шведи, фіни, естонці. У книзі докладно аналізується склад населення, стан сільського господарства та промисловості, внутрішня і зовнішня торгівля. На прикладі даної роботи ми можемо зробити висновок про те, що для дослідження у період 50–80-х років автори радше брали теми, присвячені періодові царської Росії, бо про царизм можна було говорити відверто і до того ж практично все. А про ближчий період 20–30-х років цього робити булоне можна.

Праця Шевчука Г.М. "Культурне будівництво на Україні у 1921– 1925 роках"(24) за своїм характером нічим не відрізняється від інших праць цього часу. В ній також не звертається увага на аспекти, що стосуються життя національних меншин, хоча у 20-ті роки національне питання стояло досить гостро і говорячи про культурне будівництво автор повинен був бодай трохи обмовитися про стан культурного розвитку національних меншин. Основна увага у роботі приділяється "видатним досягненням радянської влади" та "створенню єдиного радянського народу". Наголошується на інтернаціоналізмі та створенні культури на основі поєднання характерних рис культур різних народів СРСР.

Продовжує тематику переписів населення книга Наулка В.І. "Национальный состав населения Украинской ССР по материалам переписей населения"(25). У книзі використані дані переписів 1926 та 1959 років. У ній подано короткий огляд населення України (соціальний стан, кількість населення). Про німців в Україні не згадується навіть у таблицях де подано національний склад населення України. Як і книга Бнодаренка та