Народники:

Це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. 19 ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку. Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва – М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов – були переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ пропагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін обгрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об’єднували як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв’язку з чим відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного виступу мас, на його думку, – злиденність та страждання, отже, політична боротьба не потрібна.

П.Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре законспірованої сильної революційної організації.

Центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р. утворився народницький гурток бунтарського напряму “Київська комуна”. У 1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Харкові і Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу селянство, народники організували “ходіння у народ” саме в тих місцях, де, на думку учасника “Київської комуни” В.Дебогорія-Мокрієвича, уже відбувались масові народні рухи: “пугачовщина на Волзі, бунти Степана Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі”. Активну участь у поширенні бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени “Київської комуни”: В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, І.Бохановський та ін. “Летюча” народницька пропаганда велась на території Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників “ходіння в народ”. Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Селяни не розуміли народників і не пішли за ними, оскільки їх основна маса не сприйняла ідеї соціалізму. Це спонукало народників змінити зміст своєї пропаганди в селянському середовищі й зробити головним лозунг переходу землі до рук селян. Відповідно зазнали реорганізації й структури народництва.

У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих народницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву “Земля і воля”. Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селян майстерні, організовували своєрідні поселення і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання.

Зважаючи на царистські ілюзії селянства, учасники цієї так званої Чигиринської змови вдалися до фактичного обману, підготувавши нібито від імені царя “Височайшу таємну грамоту”, статут селянського таємного товариства “Таємна дружина” та “Обряд святої присяги”. Почалось створення таємних дружин у деяких селах повіту. Однак і ця спроба народників підняти селян на повстання зазнала невдачі, завершилась повним розгромом і притягненням до суду понад 1 тис. Селян. Організатори “Чигиринської змови” у своїй пропаганді використовували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки як засіб здійснення своїх “бунтарських” цілей і були далекими від національних прагнень народу.

Невдачі на шляху революціонізації селянства спонукали частину народників вдатися до терористичних форм боротьби з самодержавством. Розбіжності у поглядах, що дедалі поглиблювалися, призвели до розколу “Землі і волі” та створення у 1879 р. двох нових організацій – “Народна воля” і “Чорний переділ”. До “Народної волі”, яка перейшла до застосування терору, належали А.Желябов, О.Михайлов, М.Фроленко, М.Морозов, В.Фігнер, С.Перовська, М.Кибальчич та ін., до “Чорного переділу”, що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, – Г.Плеханов, Я.Стефанович, П.Аксельрод, Л.Дейч, В.Засулич, Є.Ковальська та ін. В Україні діяли обидві організації, причому двічі – під Одесою і Олександрівськом – було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело до посилення реакції. 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який посилив репресії проти визвольного руху. 3 квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. “Народну волю” розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.

Марксисти:

Марксистські ідеї з’явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважали, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом за звичай приписують Георгію Плеханову – розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час