Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою “Російська група соціал-демократів” виникла 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников – росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з’явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим – поляків.

У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з’їзд. Проте замість зміцнення партії з’їзд спричинився до розколу в її лавах. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії.

Розвиток української культури у другій половині

XIX століття

В історії української культури період другої половини XIX ст. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним та політичним змінам. Реформи 60-70-х років: скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи – все це сприяло піднесенню і культури. Однак, як і багато іншого, її розвиток на Україні був явищем контрасним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьменною і далекою від культури.

У галузі освіти зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, що об’єднувалася в громади, активно займалася справою недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Букварь южноруський” Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані.

Взагалі політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. Аж з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85% шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії. Їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші – неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших – сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Ще одного удару розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції. Було відкрито Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний інститут. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця (1873). У 1882 р. українофіли “Старої громади” заснували “Киевскую старину” – цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). На Західній Україні у 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, що у 1892 р. було перетворено у наукове товариство, визначний вклад у зміцнення потенціалу якого вніс М.Грушевський, що очолював роботу товариства з 1897-го по 1913 р.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, зав.кафедрою хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині 19 ст. помітне піднесення відбулося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М.Костомарова, який присвятив ряд глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В.Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху та ін. У 80-90 роки почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків О.Я.Єфименко, Д.І.Багалія, Д.І.Яворницького, М.С.Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г.Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О.О.Потебні.

До бурхливого розвитку української літератури спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм,