що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку 19 ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт, та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло “мистецтво задля мистецтва” втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу – реалізму.
Реалісти Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний (Рудченко), Степан Руданський, що прославився своїми дотепними, гострими та афористичними “співомовками”, Леонід Глібов – автор байок, Павло Грабовський, який за свої вірші був засуджений до заслання в Сибір, прозаїк Михайло Коцюбинський та поетеса Леся Українка (Лариса Косач-Квітка), а якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників – Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література піднялася на якісно новий щабель свого розвитку.
Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп . Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60-70 роки. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.Старицький, а режисером залишився М.Кропивницький. На Західній Україні український професіональний театр був заснований 1864 р. О.Бачинським під назвою “Руська бесіда”.
В музичному мистецтві вирізнялася творчість С.С.Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза” тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького.
В українській архітектурі др. половини 19 ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О.В.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шреттер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) та ін.
Отже, др. пол. 19 ст. небезпідставно вважається складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, пов’язані із заборонами й утисками, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.
Початок державного відродження України у 1917 році.
У новітню добу своєї історії український народ увійшов без власної держави й територіальної цілісності. Україна була поділена між двома сусідніми імперіями – Російською та Австро-Угорською.
Більшість земель, населених українцями, опинилась у складі Росії. Це перш за все територія Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Війська Донського, частина Воронізької, Курської, Гродненської, Могилівської, Мінської, Сідлецької, Люблінської губерній, Хотинський, Аккерманський, Уманський повіти Бессарабії.
До Австро-Угорщини відійшли українські землі, розташовані на захід від річки Збруч. Це – насамперед Східна Галичина і Буковина, а також Закарпаття, що входило до складу Угорщини.
У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша – Лютнева – скоріше походила на розвал чим на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за старим стилем) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За декілька днів подібне вчинила більша частина столичного війська. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу. Влада в російській державі перейшла до тимчасового уряду – перехідного органу, що був утворений за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов’язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалося у недалекому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію України. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г.Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О.Керенський.
Новий уряд ліквідував обмеження на об’єднання громадян у партії і громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитися, відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів.
Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу тих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало.
Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Так, наприклад, меншовики та есери підтримували політику Тимчасового уряду, у тому числі курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції.
Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М.Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В.Голубович, М.Ковалевський, О.Севрюк, П.Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. В галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.
Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку