Частина українського суспільства ліберально-демократичної спрямованості об’єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеральних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху. Як А.Ніковський, Д.Дорошенко, І.Фещенко-Чопівський, С.Єфремов, О.Лотоцький, С.Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети і В.Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства – приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. У цьому відношенні вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. Та А.Макаренки, І.Липа, О.Андрієвський, І.Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

З перших днів національно-демократичної революції (12 березня – демонстрація українців у Петрограді; 19 березня – демонстрація у Києві, у якій взяли участь до 100 тис. Солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді) відбувалося згуртування національних сил і це призвело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупівці.

У Києві самостійників на той час очолював М.Міхновський – палкий прихильник ідеї незалежності України. Ще у 1900 р. він виступив з промовою “Самостійна Україна”, яка була опублікована і стала одним з найважливіших документів українського визвольного руху. М.Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), головною програмною настановою якої було досягнення незалежності України.

З березня 1917 р. самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мали перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

Паралельно із самостійниками власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Політичним ідеалом Товариства українських поступовців була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.

Так утворилося два керівні осередки українського руху: радикальний і поміркований. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об’єднаного органу, що дістав назву Українська Центральна рада.

До Центральної ради ввійшли представники всіх українських національних партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну раду видатний український історик, активний діяч національного руху М.Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В.Винниченко, С.Єфремов, Б.Мартос, С.Петлюра, І.Стешенко, П.Христюк та інші.

Резиденцією Центральної ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський Будинок учителя). На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні Ради. Вони організували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні організації – “Просвіти”, клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, драматичні гуртки, народні театри, хорові колективи тощо.

Весна – початок літа 1917 р. ознаменувалися поглибленням української революції. Тимчасовий уряд і політичні кола, які стояли за ним, не були зацікавлені у вирішенні національного питання. Не мали такої зацікавленості ні меншовики, ні російські есери, котрі очолювали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Щодо більшовиків, то вони підтримували національний рух лише настільки, наскільки він був спрямований проти Тимчасового уряду і розхитував його владу. Але більшовики не поділяли кінцевої мети цього руху – федеративної перебудови Росії і створення в її складі Української демократичної республіки. Вони продовжували обстоювати ідею унітарної соціалістичної республіки.

16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда делегацію, очолювану одним із керівників Центральної ради В.Винниченком. Вона вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак уряд відкинув вимогу Центральної ради. Така політика Тимчасового уряду викликала обурення серед українського населення. Делегати II Всеукраїнського військового з’їзду перед початком роботи зібралися на Софійському майдані на молебень і в присутності десятків тисяч киян заприсяглися не повертатися до своїх частин без визнання автономії України. Майже водночас у Києві зібрався селянський з’їзд, що делегував до Центральної ради 133 представники. На з’їзді були присутні близько 2200 делегатів. Український робітничий з’їзд, який відбувся в липні, також надіслав до Центральної ради своїх делегатів.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з’їзді Універсал “До українського народу на Україні й поза Україною сущого”, названий пізніше Першим універсалом. Універсал проголошував автономію України й закликав народ до організації нового політичного ладу на Україні. Об’єднання з новою Росією мало відбутися на федеративних засадах. Кожне село, волость, повітова й земська управи мали встановити зв’язки з Радою. Оголошувалося про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на “рідну справу”. Українські організації повинні були об’єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей.

15 червня був створений крайовий уряд – Генеральний секретаріат на чолі з видатним українським письменником, громадським діячем УСДРП В.Винниченком.