В умовах наростання загальної нестабільності спалахнула політична криза після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину. Уряд прагнув домогтися від Центральної ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І.Церетелі, М.Некрасова, О.Керенського і М.Терещенка, які після напружених переговорів зобов’язалися забезпечити схвалення урядом Генерального секретаріату як “найвищого крайового органу управління на Україні”. Склад Секретаріату затверджувався урядом , а Центральна рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, у т.ч. російськими кадетами, меншовиками, есерами. Вона зобов’язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовий уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування і в рамках, які воно буде вважати доцільними.

Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917 р. Другий універсал спричинив урядову кризу в Росії (кадети, послідовні прихильники імперіалістичного курсу щодо України, не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії), яка поклала початок загальній політичній кризі, викликаній поразками на фронті, погіршенням продовольчого становища, загостренням міжпартійної боротьби.

У липні 1917 р. під впливом більшовиків відбулася грандіозна півмільйонна демонстрація, яка стала переростати у збройне повстання проти Тимчасового уряду. Але уряду вдалося взяти ситуацію під контроль: демонстрацію було розігнано, видано розпорядження про арешт лідерів більшовиків.

Якщо в Росії Другий універсал засудили кадети, то в Україні проти нього рішуче виступили самостійники (М.Шаповал, Л.Ган, І.Луценко, В.Отаманський). В ніч з 4 на 5 липня вони прийшли до приміщення Центральної ради на чолі 5 тис. озброєних українських вояків, об’єднаних у “Другий український полк ім. Павла Полуботка” з метою примусити Раду проголосити незалежність України. Але позиція її лідерів залишалась незмінною. І виступити проти організації, яку вони вважали законною українською владою, самостійники не наважилися. Щодо Центральної ради, то в питанні про необхідність придушення виступу самостійників її керівники не мали сумнівів. Військові частини, підпорядковані Тимчасовому уряду, придушили виступ.

У липні-жовтні 1917 року почалося наростання політичної боротьби. 10 липня В.Ленін у статті “Політичне становище” констатував: “будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно”. Тепер надія покладалася на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого політичного ладу.

В Україні передовсім обрушилась шовіністична реакція на національно-визвольний рух. Почалися відроджуватися чорносотенні організації. Так наприклад, одна з них, “Союз малоросов имени Гоголя”, проголосила своєю метою “боротьбу за Росію і проти України”.

4 серпня Тимчасовий уряд затвердив документ з дивною назвою: “Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”. У документі йшлося вже не про автономію України, а про “місцеве врядування”. Генеральний секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути затвердженим ним за поданням Ради. До того ж розпорядження Генерального секретаріату поширювалися лише на 5 губерній – Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську (без деяких повітів). Харківська, Катеринославська губернії (включаючи Донбас), Херсонська губернія і Таврія залишалися під юрисдикцією Тимчасового уряду. Він же відав військовими, продовольчими, судовими справами, шляхами сполучення, транспортом і зв’язком в Україні.

Незначна група самостійників, які залишалися в Центральній раді, протестувала проти дій Тимчасового уряду і пропонувала відкинути його інструкцію. Але більшість Ради 9 серпня взяла до відома цей документ. Однак петроградські міністри продовжували демонстративно ігнорувати національні інтереси українського народу.

Зі свого боку Центральна рада за цих складних для неї умов так і не зуміла налагодити ефективного керівництва в Україні, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку і законності. Не пішла вона назустріч прагненням селянства негайно розпочати аграрну реформу. Це негативно відбилося на її авторитеті, бо затягування поділу землі селянство все більше пов’язувало не з петроградським Тимчасовим урядом, а з київською Центральною радою.

Фатальні наслідки мали прорахунки Центральної ради у воєнній політиці. Влітку 1917 р. сотні тисяч солдатів-українців, організованих в українізовані військові частини, готові були заприсягтися на вірність Центральній раді й виконувати її накази. Багато з цих частин відзначалися високою дисципліною і могли стати надійною силою в розбудові національної держави. Таким, наприклад, був 40-тисячний армійський корпус під командуванням Павла Скоропадського, який восени 1917 р. в умовах розвалу російської армії оголосив про своє підпорядкування Раді. Однак соціалістичні лідери Української Центральної ради з недовір’ям ставилися до військових, особливо до офіцерів. Вони вважали, що революція кладе край необхідності тримати регулярну армію. Відтак у вирішальний час Рада втратила масову підтримку військ.

Наприкінці вересня 1917 р. у Петрограді було скликано так звану Демократичну нараду , що мала обрати Раду республіки (Передпарламент). Центральна рада чітко визначила платформу своєї делегації. Платформа містила ряд пунктів, на які Центральна рада раніше не наважувалася: “Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів; заведення контролю державного й крайового над продукцією й розподіленням; оподаткування великого капіталу й майна та конфіскація військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави; призначення рішучих заходів щодо заключення миру, для чого негайно випередити союзників у справі відкриття мирних переговорів; скликання Установчих зборів у призначений час без дальших зволікань”. Крім цих, наказ делегації включав традиційні