Більшість із них поселилась у повітах Волинської губернії: Дубенському, Житомирському, Володимир-Волинському та Новоград-Волинському. Такий приплив до країни іноземців російський “експерт”, виконуючий обов’язки Волинського губернатора генерал-майор Янковський пояснював тим, що закон від 14 березня 1887 р., на його думку, не скасовував остаточно можливість для колоністів придбання тут земельної власності і поселення, оскільки вони завжди могли зробити це, прийнявши російське підданство.

Тому для повного скасування іноземної колонізації, на думку Янковського, слід було вжити більш рішучих заходів, а саме:
1) абсолютно заборонити поселення в Південно-західних губерніях імперії вихідців з будь-якої держави, а також придбання ними у власність і орендування землі. Таким особам може бути дозволено лише тимчасове перебування для облаштування сімейних та майнових справ та й то лише з дозволу місцевих губернаторів.

2) Змінити закон про вступ іноземних громадян до російського підданства таким чином, щоб прийняття підданства головою сім’ї припускалося лише одночасно з прийняттям підданства всіма його неповнолітніми дітьми.

3) Запропонувати усім іноземним поселенцям, які досягли повноліття і зберегли іноземне підданство, виїхати за кордон протягом одного-півтора року.

4) Заборонити іноземним працівникам будь-яке переселення у межах Південно-західного краю з однієї колонії в іншу та з одного повіту в інший. Дозволити усім особам, які прийняли російське підданство і бажають повернутись до свого попереднього підданства, зробити це, але за умови негайного виїзду за кордон. Іноземців-російськопідданих, за переконаннями Янковського, слід висилати у східні райони імперії (тобто до Сибіру – Авт.).

5) Зобов’язати колоністів-орендаторів припинити оренду і протягом трьох років виїхати за кордон або перейти на казенні землі віддалених східних районів.

6) Заборонити облаштування баптистами нових молитовних будинків, а існуючі закрити.

7) Встановити над іноземними поселенцями посилений поліцейський нагляд [7].

Усі ці починання та ініціативи Волинського губернатора знайшли підтримку у місцевої влади та російського царя. У Волинській губернії до існуючого складу поліції на кожні 100 дворів колоністів було прикріплено одного поліцейського урядника, на кожні 1000 дворів – по одному приставу, для чого було здійснено новий поділ повітів на стани й урядні ділянки.

Усі витрати по утриманню додаткової кількості урядників та станових приставів були покладені на іноземних поселенців (в середньому 4 крб. 73 коп. з кожного двору).

На думку генерал-майора Янковського, лише запровадження запропонованих ним заходів дозволить звільнити Росію від “шкідливості іноземних поселень”. Ця ж мета була поставлена й перед комісією Плеве, яка розробила нові правила облаштування побуту іноземних поселенців у Південно-західних губерніях. 18 липня 1888 р. ці правила були затверджені російським імператором.

Цей закон скасував привілейований до цього часу статус іноземних поселенців в Україні і зрівняв їх в правах з місцевим населенням. При цьому було запроваджено інститут прописки. Селяни, які жили далеко від міських поселень, підпорядковувались владі волосного начальства в поліційному та повиннісному відношеннях. Емігранти повинні були мешкати лише в тих місцевостях, де вони були прописані. Переходити з однієї колонії в іншу заборонялось. Заборонявся також такий стан, коли іноземні землероби були приписані до однієї місцевості, а мешкали в іншій [8].

Щодо поселенців, які не прийняли російського підданства, то вони також приписувались для відбуття повинностей до найближчих волостей і підпорядковувались місцевому волосному правлінню. Емігранти були позбавлені права голосу на волосних зборах. Виняток становили лише іноземні дворяни та особи, які вступили на державну службу або мали звання почесних громадян і були членами гільдій.

Після оприлюднення правил від 18 липня 1888 р. генерал-губернатор Київської, Подільської та Волинської губерній генерал-лейтенант Олексій Ігнатьєв видав наказ зробити детальний перепис іноземного населення в цих губерніях. Для забезпечення правильного здійснення цього перепису і реєстрації при подальших переходах іноземних переселенців з місця на місце, а головним чином для того, щоб дати їм зрозуміти, що з цього часу становище останніх корінним чином змінилось, Ігнатьєв видав постанову, згідно з якою будь-яке ухилення колоністів від перепису та незаявлення про перехід на нове місце каралось штрафом до 500 карбованців або арештом до трьох місяців [9].

Проведений за таких умов перепис дав наступні цифри іноземних поселенців в Україні: у Волинській губернії – 200924 душ обох статей, у Київській губернії – 4714 душ, з яких 2603 чоловік мешкали в Радомишльському повіті і 1103 чоловік в Київському повіті, в Подільській губернії – 1902 сімей, з яких 511 сімей були російськими підданими, а решта – іноземними.

З вказаної кількості емігрантів у Волинській губернії 1216 душ проживали в містах і містечках і 199708 чоловік у селах. Із загальної кількості емігрантів, які жили поза міськими поселеннями, 155860 чоловік, або понад 78%, складали німці, 21579 чоловік чехи, 21932 чоловік – поляки та інші слов’яни, вихідці з Австрії та Пруссії, 337 чоловік належали до інших національностей. З усієї цієї кількості емігрантів лише 28180 чоловік, або 4,1%, належали до іноземних підданих, решта були російськопідданими [10].

Наприкінці ХІХ ст. імміграція в Україну відбувалася швидкими темпами. Так, за даними 1882 р. іноземних поселенців нараховувалось у Волинській губернії 15747 дворів (87731 чоловік), у 1886 р. кількість іноземних дворів у цій губернії становило вже 26355, або на 6% більше, аніж у 1882 р., у 1889 р. емігрантів було понад 160000 чоловік, а за даними перепису 1890 р. кількість іноземних дворів перевищила 33600 [11].

Тобто за вісім років кількість іноземних дворів збільшилася у