На відміну від народів окупованої Західної Європи українцям було не завжди зрозуміло, кому зберігати відданість: сталінському чи польському режимам? В умовах тотальної війни для звичайної лю-дини везінням вже було збереження власного життя. І коли стояла ділема — жити чи загинути, певна частина українців ціною колабораціоналізму рятувала собі життя.

Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме завдяки діям сталінського керівництва більшість з них і попала в полон. У разі якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з по-лону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на робо-ту, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?; чи є родичі за кордоном? Позитивна відпо-відь — це клеймо про неблагонадійність.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала масовий опір серед населення. Виник підпільний рух. Підпільні ра-дянські та націоналістичні організації, а на північному заході польські мали власні партизанські загони. Особовим складом були колишні червоноармійці, комуністи, українські націоналісти, євреї, втікачі з полону. До них приєднувались ті, хто просто шукав нагоди виступи-ти проти нацистів. Зосереджувались партизани в основному в лісах Волині, на Поліссі та в Карпатах.

На захопленій території України гітлеровці, їхні союзники та колабораціоністи встановили «новий по-рядок», який характеризувався:

- фізичним і моральним терором проти осіб, що не підкорилися окупантам;

- грабунком матеріальних засобів, варварським ви-користанням виробничих потужностей;

- кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові ро-боти;

- фашизацією свідомості радянських людей. Для регіонів Західної України ситуація ускладню-валась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького й націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України, населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження жит-тя, національних звичаїв та культури. Умовно все до-росле населення окупованих районів можна розділити

на такі категорії:

- І група – ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;

- II група – допомагали як партизанам, під-пільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу,

на окупантів;

- III група – боролися з ворогом доступними для

них засобами;

- IV група – підкорялися німцям, зберігаючи

лояльність до них і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом «чия візьме», таких було найбільше.

Територію України нацисти розділили на кілька окупаційних зон:

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєдна-на до Польського генерал-губернаторства (Г. Франк);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Півден-ним Бугом, північна Буковина й Бесарабія було пере-дано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей. Її столицею з 19 серпня вва-жався Тирасполь, а з 16 жовтня — Одеса;

- 20 серпня 1941 р. створено рейсхскомісаріат «Ук-раїна» у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запо-різької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини (гауляйтер — Е. Кох). До створених тут шести генеральних округів належав і Крим. Якщо на 15 вересня 1941 року в імперському комісаріаті «Україна» було менше половини території УРСР, то на початку 1943 року — вже 339 275 кілометрів квадрат-них, тобто понад 63 відсотки. Надалі планувалося роз-ширити його межі від Прип'яті до Азовського моря й Сталінграда;

- Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінальне підпорядковувались адміністрації Б. Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після перемоги Гітлер розраховував включити Га-личину до складу Німеччини, а Крим передати тірольським німцям.

Керівництво рейху планувало щороку вивозити з оку-пованих районів Радянського Союзу по 10 – 11 мільйонів тонн зернових, 400 тис. тонн олії, 240 тисяч тонн цук-ру — в основному саме з України. Колгоспів німці не ліквідовували, лише перейменували їх на «громадські господарства», а радгоспи — на «державні маєтки». Продуктивність праці на нових господарів була дуже-низькою, бо до кінця травня 1942 року майже 60% орної землі в Україні не засіяно. В деяких районах Полтав-щини, щоб люди працювали в полі з 5 години ранку до 10 години вечора, навіть відбирали присадибні ділянки, в інших — дозволяли мати до 1 гектара землі, а при бажанні — додатково ще стільки ж за селом.

Існувало до десяти грошових податків, кілька нату-ральних: молока по 600—900 літрів з кожної корови, вовну, шкіру, кінське волосся, м'ясо, квашені овочі, сіно, ягоди — все треба було здавати до рейху. Звичай-но, за все це платили, але не за ринковими цінами. Якщо, скажімо, в Києві восени 1941 р. 1 кг картоплі коштував один карбованець, то за здану німецькій владі платили 35 копійок. У Рівненській області було введе-но податок на собак — 225 крб. щорічно, на кішку — 100—150 крб., коня — 300 крб. Низькою була оплата трудодня — по 436—661 грамів