На початку 1942 року нацисти добре зрозуміли, що зростання кількості національних органів влади в Украї-ні посилить опір російськомовного населення і сприя-тиме посиленню національної самосвідомості українців. Тому розпорядження командування групи армій «Південь» від 16 серпня 1941 року про взяття заручників лише з росіян швидко забули. У багатьох містах репресували активістів «Просвіт» (лише в Хар-кові в її роботі брали участь понад 5 тисяч жителів), були замінені надто «українізовані» бургомістри, редак-тори газет, проведено арешти відомих націоналістів (ще 19 вересня 1941 р. гестапо за проханням ОУН(м) про-вело масові арешти бандерівців). 17 листопада 1941 року було заборонено діяльність Української національної ради, яка намагалася сформувати уряд — Генеральний секретаріат. Всі подальші рішення колабораціоністів:

злиття Національних рад Києва, Львова та Карпатсь-кої України 22 квітня 1944 року, голосна заява про створення 18—22 серпня в Братиславі Всеукраїнської національної ради виявилися в кращому разі авансом на майбутнє.

На українській землі фашисти знищили 5 мільйонів 264 тисячі громадян, у тому числі 2,4 мільйона євреїв, понад 220 тисяч циган. З цією метою тут було створено 250 таборів та гетто. У Трансністрії з 300 тисяч євреїв вижила лише шоста частина. Лише за 1944 рік спец-команди в концтаборах виплавили для рейху з золотих зубів, перстнів, каблучок знищених в'язнів дві тонни золота. Наприклад, у Львові за п’ять місяців на місцях спалювання трупів відсіяли 110 кг золота. Не випад-ково до швейцарських банків нацисти помістили золо-тих зливків на суму 415 мільйонів доларів.

Даремно штаб «Ост» 9 квітня 1942 р. видав наказ про заборону бити місцевих жителів на Сході, а А. Розенберг та Й. Геббельс просили не згадувати терміну і «неповноцінність слов'ян». Терор не припинявся, тому влітку 1942 р. населення говорило: «Ми для німців гірші від негрів».