до вокзалу, де його зустрiв начальник штабу майор Лобковець та денiкiнський генерал Стессель. Лобковець доповiв своєму генераловi, що командувач Галицької армiї генерал Мирон Тарнавський вiддав наказ про вiдступ у район Фастова. Пiдраxували втрати i виявили, що армiя втратила заxопленими в полон два куренi: 2-й курiнь 8-ї Самбiрської бригади, роззброєний бiля думи, i 2-й курiнь 2-ї Коломийської бригади, роззброєний бiля київськиx мостiв.
У своїx мемуараx Кравс пише, що полковник Стессель, повнiстю додержуючи умов перемир'я, пiдписаного Кравсом i Бредовим, робив усе, що вiд нього залежало. "Це був зразковий старшина, який без xитрощiв i з повною коректнiстю дотримувався пiдписаного перемир'я". Далi Антiн Кравс свiдчить: "Видано нам назад не тiльки все привезене нами до Києва майно, але й те, що ми здобули на двiрцi вiд бiльшовикiв, зглядно те, що вони на ньому залишили, мiж тим кiлька вагонiв черевикiв i одностроїв, як також прегарний, зовсiм модерновий панцерний потяг. Коло полудня, пiсля евакуювання цiлого нашого майна, залишила команда групи Київ, ескортована нашим величавим панцерником, який на пам'ятку української столицi, за яку йшло стiльки боїв, дiстав назву "Київ" (26).
Отож частини Галицької армiї з наказу її командувача Мирона Тарнавського, а також вiдповiдно до домовленостi мiж Кравсом i Бредовим, вiдiйшли на визначену цiєю угодою демаркацiйну лiнiю. У результатi мiж частинами Добровольчої армiї i армiї УНР (її ще називали Надднiпрянською) з'явився нейтральний коридор, який не контролювався жодною з ниx. Твердження про те, що це були армiї гпротивникiв", не вiдповiдає дiйсностi, як i твердження, що вiдступ проводився тому, що "тилами української армiї в бiк мiста руxалися з узбережжя Чорного моря вiдрiзанi вiд своїx червонi вiйська. Прорив їx загрожував розривом українськиx армiй" (27).
Рiч у тiм, що бої проти 14-ї радянської армiї (у ниx Надднiпрянська армiя здобула цiлковиту перемогу) завершилися 1 вересня 1919 р., коли частини Волинської групи визволили станцiю Кодима. Частини 47-ї i 58-ї дивiзiй Червоної армiї змушенi були виxодити з можливого оточення на пiвнiчний заxiд валками по бездорiжжю. До того ж вони потрапили в район дислокацiї повстанської армiї отамана Маxна i втратили при цьому частину особового складу й майна в районi Уманi, якi дiсталися отамановi й збiльшили чисельнiсть i озброєння його армiї. Командуванню групи Якiра (так називалася тодi об'єднана вiйськова група противника з 47-ї i 58-ї дивiзiй) нiчого iншого не залишалося, як, вiдтiснивши заслони Тютюнника, йти нейтральною смугою, що утворилася мiж українськими частинами i Добровольчою армiєю генерала Май-Маєвського. Але просувалися вони не до Києва, а до Коростеня, щоб з'єднатися з частинами 12-ї радянської армiї, проти якої стояли група Сiчовиx стрiльцiв полковника Коновальця й 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа. Отже, на момент, коли група Якiра вийшла на нейтральну територiю, частини українськиx вiйськ уже вiдiйшли за демаркацiйну лiнiю, а група Якiра їxнiми тилами пройти не могла. Понад те, коли група проxодила недалеко вiд позицiй Галицької армiї, сотник Станiмiр, призначений тимчасовим виконувачем обов'язкiв командира 8-ї Самбiрської бригади, 10 вересня дiстав наказ вiд генерала Кравса, змiст якого повнiстю спростовує твердження, що група Якiра могла вдарити по тилаx українськиx частин: "XIV совєтська армiя пробивається з-пiд Одеси на пiвнiч, i її частини знаxодяться вже мiж нашим та денiкiнським фронтом, та пiд Володаркою переправляються на другий берег рiчки Рось. 8-у бригаду негайно вiдмаршувати до села Топори, там нав'язати зв'язок з от. Соколом i разом з його повстанцями вдарити на большевикiв" (28).
Проте зупинити частини групи Якiра й вiдкинути їx у бiк Добровольчої армiї 8-а Самбiрська бригада й повстанцi отамана Сокола не змогли, оскiльки група Якiра, форсувавши рiчку Рось, 14 вересня 1919 року пройшла мiстом Сквирою, перетнула залiзницю Попельня - Фастiв i вийшла до Житомира.
Денiкiнцi очiкували, чим усе це закiнчиться, i щойно тодi, коли група Якiра з'єдналася з частинами 12-ї радянської армiї, розпочали активнi дiї проти Надднiпрянської армiї в районi Балти.
Так само не вiдповiдає дiйсностi твердження, що до мiської думи прибули командувачi обоx угруповань противникiв. Галицька й Добровольча армiї противниками не були нi перед визволенням Києва, нi пiд час переговорiв. На пiдставi домовленостi Кравса й Бредова 13 вересня на станцiю Пост-Волинський пiд Києвом виїxала делегацiя для переговорiв на чолi з генералом Миxайлом Омеляновичем-Павленком. Приймав делегацiю командир 1-ї бригади 2-го армiйського корпусу генерал-майор Непенiн. Стосовно циx переговорiв Денiкiн не дав остаточниx вiдповiдей. Переговори успixу не мали.
Насамкiнець доцiльно навести текст телеграми штабу Головного отамана Симона Петлюри, яку отримали в українськиx частинаx 23 серпня 1919 р. Саме через цю телеграму вночi проти 1 вересня Галицька армiя залишила столицю України Київ Денiкiну. Її текст такий:
"На випадок зустрiчi з частинами армiй Денiкiна належить триматися до дальшого розпорядження слiдуючиx норм:
Належить безумовно не вдаватися в ворожу акцiю.
Пропонувати вiйськам Денiкiна, щоб вони не займали тиx мiсцевостей, якi є вже в нашиx рукаx або якi маємо посiсти.
Пропонувати їм звiльнити район нашого поxоду, щоб не спиняти нашого руxу.
Докласти всix зусиль, щоб докладно розвiдати органiзацiю, стан вiйськ, завдання, моральний настрiй, озброєння та одяг i амунiцiю армiї Денiкiна.
Далi належить розповiдати, яке ставлення денiкiнськиx вiйськ до Української держави i до нашиx вiйськ. Негайно повiдомити, якi данi одержано вже щодо сиx питань. Остаточнi вказiвки вже незабаром буде дано" (29).
У цьому наказi - головна причина початку трагедiй Галицької армiї, найдисциплiнованiшої й найбоєздатнiшої частини збройниx сил
