небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-кавку». На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во-рожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням захід-них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе-речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-ректорією, червоні війська напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про-вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку-вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно-українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому це була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз-чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова-ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен-денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі-таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши-лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі з отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль-шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере-їхала до Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати привабливішою для французів. Директорія очистилася від радикальних прорадян-ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич-ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер Петлюра був найвпливовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що фран-цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під тиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з'явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів і со-ціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, що проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна-лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе-лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення в соціал-демокра-тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со-ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.
Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо-вицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на-справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен-шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ-ливо в Чека — таємній поліції, яка