Єдиною функцією церкви, яка розглядалася державою як корисна, була її зовнішня діяльність. Скорочуючи прибутки церкви і збільшуючи свій авторитет на світовій арені, влада змушувала духовні центри витрачати власні гроші на зміцнення міжнародних зв’язків. За кошти церкви організовувалися закордонні поїздки, утримувалися іноземні релігійні делегації, видавалися для закордону книги, альбоми, листівки тощо [12, 91].

З іншого боку, наступ на церкву супроводжувався посиленням атеїстичної пропаганди і розповсюдженням через лекції, кінофільми, публікації в газетах і журналах атеїстичних знань. У шкільні програми вносилися доповнення, які передбачали критику релігійних догматів, засудження діяльності церкви та духовенства тощо. Особлива увага приділялася впровадженню елементів світської обрядовості в процес реєстрації одруження, народження, поховання.

У цілому наступ на церкву, який радянська влада розпочала проти церков та релігії, носив фронтальний характер. Ударам і обмеженням піддавалися практично всі прояви релігійності. При цьому особливу увагу органів влади в Україні привертали монастирі. Це пояснювалося тим, що із 63 православних чернечих обителей, що існували на початку 1958 р. в СРСР, 40 перебували в УРСР. З інших – 14 було в Молдавській, 3 – у Білоруській, по 2 – у Російській і Литовській, по 1 – у Латвійській і Естонській РСР [7, 74]. Крім того, монастирі – традиційні центри паломництва віруючих, осередки, в яких концентрувалися православні святині, зберігалися реліквії, проживали найвідданіші ідеї Бога люди, які віддавали себе в служіння йому, приймаючи чернечий постриг. Наявність таких центрів духовного життя слугувала предметом серйозного занепокоєння і роздратування властей.

Монастирське життя в західних областях України відрізнялося від східних. Ця різниця проявлялася, передусім, у способі життя та основних джерелах прибутків. У східних областях прибутки в 1956 р. досягли 5169 тис. карбованців, причому частка доходу із сільськогосподарських робіт складала всього 384 тис. карбованців, інші гроші надходили з пожертвувань і треб. Інакша картина склалася в західних областях: тут у цьому ж році основні прибутки становили 2438 тис. карбованців, з них із сільського господарства було отримано 771 тис. карбованців, із церковних служб і пожертвувань – 1667 тис. З усіх монастирських прибутків у східних областях на одного з членів обителі припадало по 2560 карбованців у рік, з них від ручної праці і сільськогосподарських робіт – по 190. В західних областях ці показники становили відповідно 3400 і 1070 карбованців [3, 233]. Послушники (люди у віці до сорока років), які були основною робочою силою в монастирях, у середньому складали близько 53% усіх монахів у західних областях, у східних областях на них припадало лише близько 18% [4, 269]. Монастирі в східних областях, у переважній більшості, були крупнішими: в 1956 р. на 20 монастирів тут припадало майже 2 тис. монахів, коли на 22 в західних областях – трохи більше 700 [2, 33].

16 жовтня 1958 р. Рада Міністрів СРСР видала постанову за № 1159, яка зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік і Раду в справах РПЦ протягом шести місяців вивчити питання про можливість зменшення кількості монастирів та скитів і подати узгоджені пропозиції з цього приводу Раді Міністрів СРСР [7, 73].

“Переконливим підґрунтям” для підняття питання про закриття монастирів і скитів стали наступні міркування: по-перше, більшість монастирів (крім тих, що розташовані в Молдавській РСР, прибалтійських республіках та західноукраїнських областях) були відновлені німецько-фашистськими окупантами в приміщеннях у яких до війни (до уваги не бралося, що ще раніше ці приміщення, як правило, належали церкві, але були відібрані радянською владою) розміщувалися культурно-просвітницькі, оздоровчі та дитячі установи; по-друге, після того, як у кінці 1958 р. було проведено вилучення землі у церковних об’єднань, існування багатьох монастирів підтримувалося штучно, шляхом надання великих дотацій Московською патріархією; по-третє, багато монастирів у західноукраїнських областях і Молдавській РСР начебто стали джерелом венеричних та інших заразних хвороб Влада використала в цій ситуації в якості прецеденту закриття монастиря в с. Іза Закарпатської області, де медична комісія визначила, що монастирські гуртожитки начебто перебувають в антисанітарних умовах, а серед монахинь поширюються інфекційні захворювання..

За підготовленими пропозиціями передбачалося протягом двох років із сорока існуючих в республіці монастирів і скитів ліквідувати дев’ятнадцять, а їх мешканців розмістити в монастирях, що залишаться.

У питанні термінів ліквідації монастирів та скитів в Україні Рада в справах РПЦ мала розбіжності з Радою Міністрів УРСР, яка пропонувала провести її протягом одного літа. Однак, враховуючи той факт, що майже одночасне закриття значної частини монастирів могло викликати зайві розмови за кордоном та невдоволення всередині церкви, було заплановано їх провести в три прийоми [5, 91].

Перший етап планувався на червень-вересень 1959 р. У цей період в Україні мали закрити вісім монастирів і скитів. З них у західних областях – п’ять, а саме: Богоявленський жіночий монастир у м. Кременець Тернопільської області, Успенський жіночий монастир у с. Червневе Закарпатській області, Духовський чоловічий скит у с. Новий Торжок Тернопільської області, Богородицький жіночий скит у с. Бедевля Закарпатської області, Серафимівський жіночий скит у с. Заднє Закарпатської області [7, 71].

Із травня по червень 1960 р. планувалося провести другий етап і ліквідувати шість монастирів та скитів. Чотири з них містилися в