Проблеми національних меншин у дослідженнях з історії Волині

Історія різних етнічних груп в Україні дедалі більше привертає увагу дослідників, істориків, мовознавців, етнологів. Інтерес науковців викликають не тільки процеси появи і оселення різноманітних груп в анклаві автохтонного українського населення, але і економічне та культурне функціонування цих груп в місцях розселення, їх взаємодія із українцями, взаємини та багато інших проблем.

Найрізноманітніші сторони згаданого процесу розглядають сучасні історики, особливо багатими на дослідження з проблем національних меншин стали 80-90-ті роки ХХ століття, коли почали відкриватися нові, невідомі або забуті досьогодні сторінки історії, коли стали більш доступними широкому загалу публікації вчених Польщі, Словаччини, Угорщини, Чехії, Німеччини.

Різноманітний склад населення Волині, що особливо рельєфно став виявлятися у ХІХ столітті, вже тоді був предметом вивчення. З перших десятиліть дев’ятнадцятого століття у Волинській губернії фіксуються чисельні групи німців, поляків, євреїв, чехів, караїмів. Отримуючи статус колоністів, іноземці оселяються, купують нерухомість, утворюють окремі поселення із своїм самоврядуванням, засновують школи. Відчутне зростання імігрантів на території Волині викликало цілий комплекс проблем, які уряд Росії намагався вирішити через попереднє вивчення, збір статистичних даних і т.п. Саме такі завдання ставилися перед державними чиновниками, яких відряджали в губернію уряд та Святійший Синод. Серед них О. Воронін, Є. Крижановський, І. Рудченко, результатами вивчення ними питань про іноземних поселенців та їх побут і звичаї стали опубліковані матеріали [1;4;3].

Царські чиновники нерідко писали свої доповідні записки за певним планом, пункти якого були визначені урядовцями наперед. Такий план обов’язково передбачав стандартний набір відомостей, як то: кількість поселенців (сімей), місце їх попереднього помешкання і місце оселення, кількість придбаної та орендованої землі, віросповідання, кількість заснованих ними поселень і т. ін. До вказаних відомостей додавались власні думки і враження, характеристики способу життя, побуту і звичаїв колоністів. Нерідко містилися висновки у стосунку подальшого влаштування життя іноземних поселян та політики влади щодо них.

В опублікованих записках автори в цілому позитивно оцінювали вплив іноземних поселенців на економічний та культурний розвиток Волині. “…Нельзя не признать огромной пользы и выгоды, – пише О. Воронін, – какой она (колонизация) дает стране, превнося с собой не только капитал рабочей силы, труда и знания, но и значительные сбережения, <…> колонисты разрабатывают обширные пространства земель, лежавшие в запустении, обращая волынские пески и болота в плодоносные нивы, населяя пустоши и внося движение и жизнь там, где до появления колонистов царствовали глушь и дичь. Появление деятельных и энергичных земледельцев, усвоивших приемы высшей культуры, среди нашего крестьянства не может не остаться без влияния на него в культурообразном отношении…” [1, 15].

Однак, поряд із позитивним впливом колонізації О. Воронін, а за ним і І. Рудченко, звертали увагу на політичну сторону процесу. Вбачаючи небезпеку швидкого колонізаційного руху в західні губернії, царський чиновник пише: “…колонизация <…> быстро изменит характер землевладения на Волыни, отдалит поставленную правительством цель – обрусение…” [1, 16]. Тому уряд, щоб привернути на свою сторону колоністів, надавав їм пільги по землеволодінню, самоврядуванню. В особливому становищі з цієї точки зору виявилися чеські переселенці, щодо яких уряд прийняв спеціальну постанову і передбачав, що “…сила этого элемента <…> должна способствовать ославлению полонизма и католицизма в крае…” [3, 160-161].

Не дивлячись на схожість позицій І. Рудченка і О. Вороніна щодо іноземних колоністів, їх дослідження різняться. “Записка” І. Рудченка з’явилась у друці пізніше майже на десять років, у 1882 році, тоді, коли загальна лінія уряду щодо іноземців змінюється: внутрішня реакція 80 – 90-х років викликала до життя цілу низку обмежувальних законів [4]. Тому в дослідженні проглядаються риси саме такої зміни: оцінки більш категоричні, висновки різкіші. Окрім того, необхідно згадати, що Олександр Воронін, представляючи уряд, в той же час, завоював авторитет і у середовищі колоністів, які, покладаючись на його порядність і чесність, обрали Олександра Вороніна своїм уповноваженим.

Окреме місце серед досліджень ХІХ ст. займає робота Є. Крижановського “Чехи на Волині” [4]. Є. Крижановський, дійсний статський радник, представляв Святійший Синод і за його завданням був відряджений на Волинь для вивчення релігійних справ чеських колоністів. Після польського повстання 1863 року католикам було заборонено купувати землю, тому чехи, переселяючись в Росію, називали себе гуситами, послідовниками Яна Гуса, а значить мали право купувати землю. Крім того, у відповідності із згаданою постановою їм надавалася свобода совісті і був даний дозвіл на створення чесько-братської церкви. Аналізуючи докладно ці процеси Є. Крижановський зупиняється також і на причинах переселення, і на побуті чехів на Волині. На відміну від досліджень О. Вороніна та І. Рудченка, що в своїй основі мали широкий статистичний матеріал, робота “Чехи на Волині” носить описовий характер, але дає багатий матеріал з історії чеської колонізації.

У другій половині ХІХ ст. з’являються також дослідження з історії національних меншин Росії, що містять цікавий матеріал по західних губерніях, зокрема Волині. Надзвичайно багатим на етнографічний та статистичний матеріал є підсумкове дослідження за результатами експедиції у західні губернії видатного етнографа П. Чубинського [12]. У 1869-1870 роках він очолював три етнографічні експедиції, побував у 54 повітах Південно-Західного краю. Вивчаючи культуру українського народу, дослідник водночас зібрав і систематизував фактологічні і статистичні відомості про життя найчисельніших меншин краю.

В 70-80-х роках увагу дослідників починають привертати проблеми окремих етнічних груп. Прикладом може слугувати робота