французького інтегрального націоналізму, італійського фашизму та українського консерватизму. Таке порівняння цілком виправдане, оскільки всі чотири ідеології майже одночасно досягли широкого впливу; оскільки українські націоналісти були знайомі з іншими трьома ідеологіями, часом захоплюючись ними; і оскільки ключові елементи українського націоналізму – органічна нація, всемогутня корпоративна держава, провідна роль селянства – спершу з’явилися в інших ідеологіях. У певному сенсі український інтегральний націоналізм можна розглядати як синтез згаданих ідеологій .
На думку Олександра Мотиля, спільними для фашизму й українського націоналізму були наступні ідеї: глорифікація нації та держави; вічна боротьба як сенс життя; звеличування мілітаризму та імперіалізму; воля і віра як рушійні сили історії; акція як спосіб розв’язання всіх проблем; нація як живий організм; окрема особа і соціальний клас як органічні частини нації; абсолютне відкидання марксизму і комунізму; прихильність до державно-регульованого капіталізму; підпорядкування соціальних конфліктів національній єдності і регулювання класової боротьби; авторитарна, ієрархічна і корпоративна держава та соціальна структура; тоталітарна національна ідеологія; тоталітарна політична еліта .
До цього переліку спільних ідей можна додати ще дві спільні організаційні засади: вождизм (Fuehrerprinzip) і мілітарний принцип побудови партії (партія-армія), найповніше втілений у структурі УВО-ОУН. Отже, український інтегральний націоналізм справді мав чимало спільного з фашизмом, і їх ототожнення не є цілком безпідставним. Ідеологія ОУН повністю відповідає і шести пунктам “фашистського мінімуму”, сформульованого Ернстом Нольте (антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, принцип вождизму, партія-армія, тоталітаризм як мета), і деяким іншим визначенням фашизму.
Більшість існуючих дефініцій і типологій фашизму трактують його як крайню форму націоналізму. Проте вони, як правило, ігнорують фундаментальну відмінність між двома видами націоналізму – націоналізмом державних націй і націоналізмом бездержавних націй, хоч її підкреслювали теоретики і практики національного питання ще у 20-х роках.
Так, Макс Гайдман у 1921 р. виділяв у окремий тип націоналізм пригноблених народів, протиставляючи його запобіжницькому або престижницькому націоналізмові народів державних , а Владімір Лєнін у 1922 р. закликав своїх однопартійців відрізняти націоналізм нації пригноблюючої і націоналізм нації пригнобленої . Подібним чином і в сучасній типології націоналізму Ентоні Сміта окремо розглядаються “рухи перед здобуттям незалежности” й “рухи після здобуття незалежности” (з останніми історично пов’язаний фашистський націоналізм) .
Очевидно, що при такому підході фашизм і український націоналізм завжди опиняються в різних клітинах типологічних схем.
На засадничу відмінність між українським інтегральним націоналізмом і фашизмом ще напередодні створення ОУН звернув увагу Є.Онацький. Він писав: “Чимало українських націоналістів почало називати себе залюбки українськими фашистами й шукати підтримки у італійських фашистів. Вони не добачали, що між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна прирва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця... Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити” . Онацький справді вказав на важливу відмінність між двома ідеологіями: фашизм був засобом організації вже існуючої держави, тоді як український націоналізм насамперед був засобом здобуття держави.
Отже, українці не могли бути справжніми фашистами, оскільки не досягли того, що робило фашизм можливим – держави. Український інтегральний націоналізм міг би перетворитися у форму фашизму лише у випадку завоювання державної незалежности. Інша відмінність, яка випливала з першої, – різне розуміння співвідношення між нацією і державою. У одній із своїх промов у 1924 р. Муссоліні заявив: “Без держави немає нації. Існують тільки скупчення людей, що залежать від усіх обставин, які може їм накинути історія”. А у статті “Доктрина фашизму” він писав: “...Для фашиста все міститься в державі, і поза державою нічого ані людського, ані духовного не існує, і тим паче не має жодної вартости. У такому розумінні фашизм є тоталітарним... Не нація творить державу, як це твердить застаріла натуралістична концепція, що служила підставою публіцистики національних держав XIX століття. Якраз навпаки, держава створила націю. Саме вона наділила волею, а отже фактичним існуванням людність, яка усвідомила свою моральну єдність” . Таку концепцію не могли повністю прийняти українські націоналісти, які не мали своєї держави, але вірили в існування української нації. Тому-то Сціборський, приймаючи фашистський культ держави, зауважував: “Факт існування нації неконче зумовлюється її державною незалежністю (бувають і недержавні нації, з таких наразі є й Українська Нація)” . Оунівські публіцисти наголошували, що держава є лише найзручнішою формою національного життя, а не абсолютною цінністю сама по собі .
Цю теоретичну відмінність підкреслював і О.Мотиль. “Природно, якщо хтось ігнорує ці засновки як неважливі і зосереджується тільки на факті, що обидва рухи були антимарксистськими і авторитарними (як міг би зробити Ернст Нольте), він може зробити висновок, що український націоналізм був насправді формою фашизму. Однак, якщо останній термін повинен мати якесь точне значення, а не просто розглядатися як синонім тоталітаризму (в марксистському чи антимарксистському різновиді), то це фундаментальне філософське розходження стосовно відношення нації та держави є визначальним для відношення між націоналізмом ОУН і фашизмом” .
Згадаймо визначення фашизму, яке навів К.Бондаренко. Справді, визначальним у фашизмі є культ держави корпоративного типу. “Саме тому, – пише автор, – під розряд “фашистських” не підпадає ідеологія А.Гітлера – нацизм. Згідно з гітлерівськими теоріями, на першому місці у суспільній свідомості має перебувати поняття раси, а не