Процес обґрунтування стратегій подальшого розвитку спричиняє цілу низку відкриттів, які дозволяють долати створювані людською свідомістю протягом історії ілюзій та міфів. В першу чергу – міф про необмеженість природних ресурсів, пасивність власне природи , можливість нічим не стримуваного управління всім біосферним комплексом.

Розробники сучасної концепції усталеного розвитку не тільки “усталену рівновагу “ органічного світу а й мінливі процеси соціально-економічного розвитку. Режим екологічно збалансованого розвитку спрямований на задоволення потреб населення, забезпечення достатньої якості життя, раціональне використання природних ресурсів і збереження природного довкілля.

У Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища “Наше спільне майбутнє” вказуються необхідні передумови для досягнення усталеного розвитку:

- політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості у прийманні рішень;

- економічна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний процес на власній міцній базі;

- соціальна система, здатна забезпечити зняття напружень, що виникають за умов негармонійного економічного розвитку;

- система ефективного виробництва, зорієнтованого на збереження еколог-ресурсної бази;

- технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;

- міжнародна система, що сприяла б усталеності торгівельних та фінансових зв‘язків;

- достатньо сучасна, здатна до самоконтролю адміністративна система[4].

Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р., поставила однією з головних проблем завдання збереження природних ресурсів та економічного розвитку. Тут же, власне, буди сформовані такі настанови:

- економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі на пустелю;

- екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість;

- рівність без економічного розвитку зубожіння для всіх;

- екологія без права на дію є частиною системи покріпачення;

- право на дію без екології торує шлях до колективного знищення, яке однаковою мірою заторкує всіх[5].

Нажаль, влада (і не тільки у нас, а в усьому світі) схильна до декларування екологічних проблем, особливо чомусь, у періоди передвиборчих апеляцій до електорату, і, до того ж, обмежена певним терміном “від виборів до виборів”. Тому її структури з очевидним (але не відвертим) небажанням виходять на планування та реалізацію довгострокових екологічних заходів.

Екологічні закони, крім природоохоронної, мають ще й громадсько-політичні функції, бо екологічні знання є необхідними для ефективного розв‘язання проблем управління соціальними процесами і в державі, і в усьому світі.

Наприклад, закони Б.Коммонера:

все пов‘язано з усім;

все мусить кудись діватись;

ніщо не дається на дурняк;

природа знає краще.

Або можна навести “закон бумеранга” П. Дансера, Д. Коммонера, або “Правила демографії” П. Еріха, чи “Принцип унікальності” Л.Г. Роменського, Г.А.Глізона.

Можна дискутувати щодо змісту положень “залізних законів” П.Еріха:

У справі охорони природи можлива лише суспільна оборона або відступ. Наступ є нереальним, бо втрачена екосистема принципово не поновлюється.

Зростання народонаселення та охорона природи є принципово не сумісними.

Також несумісними є охорона природи та екосистема, охоплена манією зростання.

Небезпечним для всього живого є уявлення про те, що до уваги треба брати лише найближчі цілі та потреби людини.

Аргументація, що спирається на естетичність різноманітних форм живого, заклики до співчуття всьому живому, потрапляє у вуха глухих. Охорона природи є проблемою виживання людства[6].

На відміну від технічних, природні системи само відтворюються й працюють за принципом perpetum mobile. Природність, тобто натуральність, є базисною характеристикою не лише біосферних утворень, а й елементів соціуму. Як в екології, так і в політиці (особливо у плануванні конкретних заходів, спрямованих на будівництво) кожну людину треба розглядати як істоту, якій притаманні не лише соціальні, а й біологічні засади. Це, на перший погляд, банальне міркування є парадоксальним не лише для політиків, але іноді й для екологів.

Екологічна політика – порівняно новий, але дуже суттєвий феномен у створенні державності в Україні. Приведений вище перелік функцій екологічної політики у внутрішньодержавному аспекті є неповним. Крім прикладних завдань, екологічна політика причетна до формування таких понять, як суспільна свідомість, ідеологія, демократія, громадське суспільство. Саме тут поєднуються такі, колись самодостатні аспекти, як міжнародні стосунки, формування соціополітичної стратегії, природокористування та ін. Залучення екологічних знань до розв‘язання нагальних проблем, над якими так поки що не ефективно й драматично б‘ється наше суспільство є найважливішою вимогою нашого часу.

Ефективна екологічна політика покликана подолати управлінський фрагменталізм і мусить спиратись на довгострокове стратегічне мислення, високий професіоналізм політиків. Процес управління в сучасному тлумаченні аж ніяк не може бути уподібненим до жорстокого регламентування. За М.М.Мойсеєвим вона має містити в собі такі пункти:

- вивчення структури екоеволюції природи та суспільства;

- розробка можливих техніко-технологічного вдосконалення робочих сил і вироблення відповідних рекомендацій;

- вивчення особливостей модернізованої хвилі;

- здійснення виваженого політологічного аналізу можливих протистоянь;

- інформування суспільства про реальний стан справ з тим, щоб розбавити його ілюзій, розпочати екологічну та політологічну освіту[7].

На закінчення можна сказати, що суто науковий і науково-технологічний підходи до осмислення й розв‘язання проблеми на кінець ХХ ст.. виявилися дуже однобічними щоб стати надійним підґрунтям для входження людства в екологічно небезпечне майбутнє. Проте, гармонійне сполучення отриманих досі екологами результатів з даними соціально-політичних та соціокультурних досліджень відкривають, як здається, цілком реальні перспективи розвитку людства в екологічно безпечному світі. Головні риси такого розвитку окреслені в “Порядку денному на ХХ ст.”, прийнятому конференцією глав держав і урядів 179 країн в Ріо-де-Жанейро (1992 р.).

Посилання на джерела:

[1] М.М.Кисельов, Ф.М.Канак “Національне буття серед екологічних реалій” Київ 2000 ст. 179

[2] там же ст. 180

[3] там же ст. 188

[4] “Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию” – М., 1989г.,ст.