За кількістю солей виділяють слабко-, середньо-, сильносолончакові ґрунти та солончаки, а за їх хімізмом (якістю): хлоридний, сульфатний і содовий типи засолення ґрунтів, які в природі, зазвичай, є змішаними: сульфатно-содовий, сульфатно-хлоридний, содово-сульфатно-хлоридний тощо.

За глибиною залягання солей розрізняють поверхнево-солонча-кові, солончакові, солончакуваті та глибоко-солончакуваті ґрунти. У поверхнево-солончакових ґрунтах легкорозчинні солі є в наявності тільки в межах верхнього (0 — 40 см) шару, у солончакових — по всьому профілю ґрунтів, у солончакуватих — глибше від 40 см, а у глибоко-солончакуватих — у нижній частині профілю або в мате-ринській породі.

Формування галоморфних ґрунтів відбувається за наявності двох процесів: галогенезу в ландшафті та надходженні солей до ґрунто-вого профілюю.

Існує кілька першоджерел галогенезу.

Геологічні породи, які трансформуються під впливом вивітрювання, стаючи основною причиною континентального накопичення хлоридів, сульфатів, нітратів, силікатів і особливо карбонатів (у тому числі натрію), з огляду на постійну участь у цих процесах СО2 і повітря. З поверхневими і підґрунтовими водами солі мігрують до-
вологи, поки не досягають кінцевого пункту — океану або безстічного
басейну на суші.

Важливим джерелом засолення ґрунтів стають первинно засолені соленосні породи різного походження. Особливо інтенсивне
надходження солей в ландшафти відбувається при тектонічних підняттях, коли соленосні морські породи виходять на поверхню.

Здебільшого безпосереднім постачальником солей до ґрунтів слу-гують підгрунтові води, коли в умовах аридного клімату вони випа-ровуються і зумовлюють розвиток гідрогенно-акумулятивного ЕҐП — засолення. Його результатом стає накопичення легкороз-чинних солей по всьому профілю ґрунтів, або в певних його горизон-тах. Цьому сприяють: 1) переваження випаровування над кількістю атмосферних опадів; 2) залягання підґрунтових вод на такій глиби-ні, з якої вони можуть підніматися і брати участь у накопиченні со-лей; 3) водопідйомна здатність ґрунту, яка забезпечує підняття під-ґрунтових вод до певного рівня. Ця властивість ґрунту значно ви-значається його важким гранулометричним складом — якщо піща-ні ґрунти здатні підняти воду тільки на 0,5 — 1,0 м, то суглинисті — до 10 м.

Ці умови, у разі реалізації їх, забезпечують випітний тип вод-ного режиму. Виділяють два його підтипи: евапораційно-випітний і десуктивно-випітний. Евапорація, тобто фізичне випаровування з самої поверхні ґрунту, активно відбувається тоді, коли немає рос-линного покриву. При евапораційно-випітному водному режимі утворюються солончаки. Десукція — це випаровування вологи із ґрунту через кореневі системи рослин. При десуктивно-випітному водному режимі глибина, з якої спостерігається максимальна ви-трата вологи на випаровування, а отже, і максимальне накопичен-ня солей, залежать від густоти (проективного покриття) рослин, ступеня розвитку їх надземної і підземної біомаси, а також гідротер-мічних умов конкретного регіону.

Солончаки (і солончакові ґрунти) утворюються різними шляха-ми, залежно від чого серед них виділяють два типові ряди ґрунтів: інтроморфні (формуються за відсутності сучасного капілярного гензвязку профілю з підґрунтовими водами — переважно на засолених породах морського походження) і гідроморфні, утворені під впливом мінералізованих підґрунтових вод. Автоморфні солончаки поділя-ють на два підтипи: типові і пустельні отакирені (останні мають на поверхні шпарувату крихку розсолену кірочку в 2 см, розбиту на дрібні полігони). Гідроморфні солончаки поділяють на підтипи: ти-пові, лучні, болотні, сорові (шорові), сазові, приморські (маршеві, мангрові), мерзлотні, грязьово-вулканічні тощо. Їх родові ознаки зумовлені джерелами (літогенні, біогенні, палеогідроморфні) та хі-мізмом засолення (нітратні, боратні, хлоридні, сульфатно-хлоридні, хлоридно-сульфатні, сульфатні, содово-хлоридні, содово-сульфатні, хлоридно-содові, сульфатно-содові, сульфатно-гідрокарбонатні, хлоридно-гідрокарбонатні).

Поділ на види здійснюється, як зазначено, за: 1) якістю; 2) кількістю; 3) характером профільного розподілу солей; 4) морфологією горизонту: пухлі, мокрі, отакирені, кіркові, чорні, білі. Кіркові солончаки утворюються при засолені хлоридом натрію; пухлі — сульфатом натрію; мокрі — хлоридами кальцію та магнію; чорні солончаки є добре гумусованими (лучними тощо) ґрун-тами, засоленими карбонатом натрію; білі солончаки характеризується високим вмістом на поверхні хлоридів натрію.

Добрим індикатором типу та інтенсивності засолення ґрунту є рослинний покрив. На солончаках з їх дуже високим ступенем засо-лення він є гранично зрідженим. Найчастіше тут трапляються не-одноразово описані нами на розрізах солерос, сарсазан , шведка , солянки , а також чорний саксаул , біюргун та інші галофіти. Солончаки з меншою концентра-цією солей та ознаками солонцюватості вкривають покісниця, ячмінь короткоостий, кермек, подорожник, кокпек, айстра солончакова, бассія.

Використання солончаків у рільництві стає можливим тільки піс-ля проведення комплексу меліоративних, зазвичай непростих, ро-біт. Він включає зниження рівня підґрунтових вод до глибини, бі-льшої за критичну (такою є глибина, з якої вони здатні брати участь у реставрації солончакового процесу, тобто засолення), і промивку прісними водами, яка забезпечує високоефективне розсолення кальцієво-магнієвих солончаків. Однак, якщо переважають солі на-трію, розсолення профілю починає дуже гальмуватися через осоло-нцювання верхнього горизонту і втрату при цьому водопроникності ґрунту. Такі ґрунти І.С. Рабочев рекомендує промивати поетапно з використанням на першому етапі мінералізованих вод з вмістом солей 6 — 7 г/л, потім 2 — 3 г/л (другий етап) і до 1 г/л (третій етап). Зменшення мінералізації промивних вод здійснюється при цьому за рахунок