У підрозділі 1.2. “Системний та еволюційний підходи у визначенні соціоприродних суперечностей”, автором констатується, насамперед, необхідність системного підходу щодо проблеми взаємодії суспільства і природи, який, у свою чергу, полягає у виявленні як системотворчих факторів так і у проведенні аналізу багаторівневої структури цієї взаємодії. При цьому проблема взаємодії суспільства і природи адекватного осмислення набуває лише при розгляді їх спільної еволюції, тобто коеволюції.

Автор зауважує, що принцип коеволюції по суті і є наслідком такої з визначальних характеристик глобальної соціоприродної системи як біосоціальність. В методологічному відношенні принцип коеволюції дозволяє враховувати кореляцію основних еволютивних компонентів системи “суспільство-природа”, де кожен з елементів еволюції (біос чи соціум) може бути зрозумілим лише в контексті їх взаємодії. Крім того, коеволюційний підхід зміщує акцент у пізнавальному процесі з вивчення структури і стану об’єктів на відносини між ними, на узгодження еволюційних змін, що, в свою чергу, дозволяє перейти від дослідження їх сутності до розгляду їх існування.    

Аналізуються найбільш показі моделі у дослідженні коеволюційного розвитку суспільства і природи – еволюційна пізнавальна модель (Ж. Ламарк, В.Гумбольд, Ч.Дарвін, Т.Гекслі, Е.Зюсс, Е.Геккель, П.Кропоткін, А.Подолинський), пасіонарно-детерміністська (Л.Гумільов), ноосферна (Тейяр де Шарден, Вернадський), синергетична пізнавальна модель, яка, на думку автора, є найефективнішою в осмисленні коеволюційного розвитку суспільства і природи та вияву їх суперечностей. Філософське осягнення методологічного статусу    синергетики   здійснено     в   роботах     І.Пригожина,      Г.Хакена,

С. Курдюмова, І. Добронравовї, М.Кузьміна, В.Лук’янця, Е.Янча. Ця модель, з одного боку, широко послуговується понятійним апаратом і концептуальними структурами попередніх моделей, з іншого – доповнює їх новими принципами: відкритості, нелінійності, незворотності, холізму, динамізму, випадковості як конструктивного чинника еволюції, діалогу людини з природою. Універсальність синергетичних принципів дозволяє враховувати закономірності всесвіту – спонтанне виникнення нових структур з наступною їх самоорганізацією.

В контексті синергетичного підходу складові соціоприродної системи розглядаються також як складні підсистеми, що наділені здатністю до саморозвитку. Зокрема природа визначається як складна, нелінійна система, стан квазірівноваги якої залежить від багатьох параметрів, кожен з яких може допускати біфуркаційні значення. Суспільство розглядається як складна нерівновагова система особливого типу, стійкість якої забезпечується штучною опосередкованістю зовнішніх та внутрішніх відносин. Існування соціуму при цьому пов’язане з неминучими руйнаціями довкілля і з антропогенними кризами. При цьому зважимо на особливості зовнішнього і внутрішнього середовища цієї системи. Зовнішнє середовище визначається тим впливом на природу, який локалізується в просторі. В свою чергу, внутрішнє середовище включає в себе антропогенне навантаження, актуалізоване в результаті господарської діяльності людини.

Можливим в контексті синергетики є й структурно-компонентний аналіз соціоприродної системи. Глобальна система “суспільство-природа” є найскладнішою ієрархічною системою, що складається з двох підсистем різних рівнів. Підсистема нижчого рівня (природа) складається з абіотичної, біокосної та біотичної складових. Підсистема вищого рівня – суспільство – поєднує економічну, соціальну, політичну, духовну складові. Ці підсистеми, в свою чергу, теж складаються з більш дрібних компонентів. Цілісність глобальної соціоприродної системи забезпечується цілеспрямованим розвитком підсистем, при цьому внутрішня цілісність полягає в адаптаційному характері тих зв’язків, які формують як природу так і таку характерну її рису як саморегулювання. Здатність до саморегулювання припускає наявність у системі “суспільство-природа” криз, що є свідченням збоїв у підсистемі керування та дозволяє зробити висновок, що розгортання соціоприродних суперечностей у соціоприродній системі пояснюється незбалансованістю, несинхронністю розвитку її підсистем, зокрема появою в них небажаних деструктивних змін, які ми визначаємо як екологічну кризу. Результатом такої неузгодженості в діях елементів системи є руйнування усієї глобальної системи.

Зазначено, що з позиції синергетики уможливлюється і структурно-функціональний аналіз соціоприродної системи і, як наслідок, актуалізуються і відповідні стратегії, орієнтовані на оптимізацію взаємодії складових цієї системи, основою чого є взаємозалежність еволюційної динаміки на всіх рівнях розвитку матерії.

Автором визначено, що методологія синергетичного підходу надає можливості дослідити соціоприродні суперечності у коеволюційному розвитку суспільства та природи на єдиних концептуальних засадах. Система “суспільство-природа” розглядається тут як надскладна, суттєво нелінійна система, в межах якої кризи кваліфікуються іманентними і є необхідною умовою її розвитку. В основі механізму коеволюції цієї системи лежить складна взаємодія двох протилежних начал: гармонії як стабілізуючого початку (еволюційний етап розвитку) та кризи як дисипативного, руйнівного початку, який надає можливості породження нових структур і шляхів розвитку (біфуркаційний етап розвитку).

Другий розділ – “Сучасна екологічна криза: витоки й оцінки стану” –

присвячений аналізу характерних рис окремих етапів розвитку коеволюції соціоприродної системи та особливостей протікання процесів самоорганізації глобальної системи на сучасному етапі її розвитку.

Підрозділ 2.1. “Особливості трансформації екологічних криз в системі “суспільство-природа” присвячений ретроспективному розгляду трансформативних процесів у коеволюційному розвитку складових соціоприродної системи. З метою всебічного аналізу характерних рис сучасного стану глобальної соціоприродної системи дисертант аналізує попередні етапи взаємодії складових цієї системи від “адаптаційного” до сучасного –“постіндустріального”.

Зазначається, що початковий етап взаємодії природи і людини (адаптаційний) характеризується його обмеженістю біологічним обміном речовин; поступовим перетворенням людини у домінантний вид біосфери, що призвело до посилення антропогенного впливу на довкілля; стійкістю природних екосистем; наявністю компонентних (видових) екокриз, за яких рівновага в екосистемах залишалася непорушеною. Втім вже біогенний період в результаті так званої верхньопалеолітичної глобальної кризи людство перебувало на порозі самознищення. Перехід до землеробства, відомий в науці як неолітична революція, виявився виходом людства з критичної ситуації.

Наслідки неолітичної революції започаткували техногенний етап розвитку коеволюції соціоприродної системи. При цьому правомірним є виділення в структурі цього етапу двох періодів: аграрного та індустріального. Аграрний етап характеризується цілеспрямованим виробленням життєвих ресурсів; створенням штучних агроценозів; формуванням утилітарного ставлення до природи; наявністю локальних криз (де