Індустріальний етап уможливлюється, насамперед, в результаті диференціації праці, що привів до появи міст, де починає розвиватись промислове виробництво. Для нього характерним стають створення штучної абіотичної реальності і її включення в колообіг природних речовин; селективний антропогенний тиск на природу; наявність тотальних екокриз, які привели до зникнення цілих біогеоценозів і порушення цілісності соціоприродної системи, спричиняють подальше глобальне зрушення в системі “суспільство-природа”.

Зрештою, сучасний етап – (постіндустріальний) характеризується поступовим зростанням впливу на біосистему “другої природи”, акумуляційним ефектом негативних наслідків людської діяльності, надмірним тиском сучасних флуктуацій, що спричинили втрату стійкості біоти. Зовнішня природа перетворилася у сировинний блок системи, а внутрішня природа, тобто біологічна основа людського організму зазнає виснаження і вичерпання своїх захисних функцій. В результаті невідповідності складових системи спостерігається постійне збільшення обсягу штучного середовища у довкілля, знижуються біологічні механізми адаптації людини; культура тяжіє до технокультури, завдаючи тим самим збитки духовності людини. Супроводжує цей дисбаланс факт залежності багатьох життєвих функцій сучасної людини від технічних засобів. Зазначається, що специфіка сучасного етапу розвитку системи “суспільство-природа” знаходилися в центрі уваги дослідників Римського клубу (Дж.Форрестера, Д.Медоуза, М.Месаровича, Е.Пестеля, А.Печчеї), особливості розвитку техногенної цивілізації у фундаментальних розробках К.Лоренца, Й.Масуди, А.Тойнбі, О.Тоффлера, О.Шпенглера та інших. Проблеми самоорганізації та перспективи подальшої еволюції системи “суспільство – природа” у роботах І.Пригожина, І.Стенгерс, Г.Хакена, Р.Карпінської, В.Крисаченка, М.Кисельова, Л.Сидоренко, В.Лук’янця, М.Мойсеєва, А.Назаретяна, В.Данилова - Даніл’яна.

Відзначається, що характерною рисою сучасного етапу розвитку соціоприродної системи є скорочення розмаїтості біоти і збільшення “штучності” соціуму, що веде до істотної трансформації її структурних та функціональних характеристик, тобто до появи нових системних якостей та станів. В свою чергу, це сприяє появі проблеми наслідків зростаючої складності соціоприродної системи. Ускладнення та виникнення неузгодженості між її елементами підвищує вірогідність різного роду флуктуацій й відповідно, росту ентропії, що абсолютизує роль випадковості.

У пошуках причин подібного стану звертається увага на нерівномірність розвитку окремих складових соціоприродної системи. Зростаюча диспропорція у розвитку технологічного потенціалу людства та системи культурних регуляторів невпинно втягує сучасну цивілізацію до межі біфуркаційних станів, тобто криз, катастроф. Подібна ситуація спонукає до пошуку нових шляхів осмислення проблеми подальшого коеволюційного розвитку соціоприродної системи до нових форм адаптації людства в умовах постіндустріального суспільства. Підкреслюється, що ефективною в цьому відношенні постає теорія самоорганізації в аспекті активізації її прогностичного потенціалу. Вірогідність правильних прогнозів при цьому залежить від того, наскільки адекватно розробленими будуть моделі біфуркаційних механізмів. Складність тут полягає у виділенні параметрів порядку поводження соціоприродних систем, що, в свою чергу, потребує повної інформації про її стан та врахування безлічі випадкових факторів. Відтак, конструюючи модель, варто констатувати декілька можливих сценаріїв. Цікавими в цьому відношенні є так звана імітаційна модель Ю.Горського і В.Лавшука та вироблені на основі широкого спектру сценаріїв розвитку цивілізації моделі В.Назаретяна і В.Данилова-Даніл’яна.

В результаті аналізу особливостей трансформації екологічних криз автор підкреслює, що кризи антропогенного походження доіндустріальної епохи не завдавали відчутної шкоди рівновазі природних екосистем. НТР трансформувала характер і масштаби цього впливу. Економо-технологічний прогрес набув тенденції до саморозвитку, почав проявляти себе як самодостатня сила. Нераціональне господарювання призвело до порушення здатності локальних, регіональних, глобальних природних комплексів до збереження динамічної рівноваги та регенерації. Екосистеми великих територій нині радикально трансформовані внаслідок шкідливих антропогенних впливів та кризових ситуацій.

Отже, екологічна криза в міру свого ускладнення справляє всезростаючий історичний вплив на динаміку і характер розвитку людства та сукупність його пріоритетів.    

Підрозділ 2.2. “Своєрідність динаміки екологічної кризи серед глобальних проблем сучасності” присвячений проблемі глобалізації екокризи та особливостям її взаємозв’язку з іншими глобальними кризами сучасності.

Визначається, що з’ясування динаміки екологічної кризи уможливлюється через виявлення її місця серед інших глобальних проблем сучасності і через докладний аналіз причин їх вияву та передумов вирішення.

Звертається увага на те, що у світі мають місце певні процеси і тенденції, що ведуть до глобалізації всіх небезпек, які в минулому мали локальний характер. Потужним імпульсом до усвідомлення взаємозалежності зазначених тенденцій стала концепція стійкого розвитку, задекларована ще в 80-ті роки ХХ ст. представниками Римського клубу, де наочно було продемонстровано глобальність проблем як за масштабністю, так і за властивістю охоплювати всі сфери життя суспільства. Про це свідчать також роботи авторів, що працювали над філософсько-світоглядними засадами вирішення глобальних проблем та переосмислення відношення людини до природного світу У.Бека, М.Кисельова, С.Кримського, В.Толстих, Ф.Канака, В.Крисаченко, І.Огородника, Л.Сидоренко, Т.Гардашук, М.Моісеєва, Р.Карпінської, Л.Василенко, В.Кутирьова, Ф.Гіренка, О.Буровського, Л.Уайта, Б.Каллікота, Р.Атфілда, А.Швейцера, П.Флоренського,    

Автор акцентує увагу на класифікації глобальних проблем сучасності серед яких найголовнішою визначається проблема виживання людства. Необхідною умовою вирішення якої, є перш за все – досягнення стабільності у світі, оскільки загроза військових конфліктів залишається край актуальною. Виконання цього архіважливого завдання є необхідною передумовою вирішення інших глобальних проблем, таких як екологічна, енергетична, сировинна, котрі мають життєво важливе значення як для окремих держав, так і для людства в цілому.     

Зазначається, що однією з найактуальніших проблем епохи ХХ-ХХІ ст. є загроза глобальної екологічної катастрофи, що уможливлюється не в останню чергу завдяки процесам глобалізації. Одночасно автор підкреслює, що саме усвідомлення важливості екологічних проблем виступає результатом глобалізаційних процесів у світі.