На порозі непередбачуваних змін знаходиться не лише природне довкілля, але й суспільство. Гострота кризових явищ сучасного розвитку цивілізації людства залежить не тільки від екологічних та соціально-економічних наслідків, які безумовно впливають на всі сторони життя сучасної людини, а й від їхньої взаємозалежності між собою. В сучасних умовах екологічна криза є взаємопов’язаною з демографічною, економічною, соціальною, політичною, духовною кризами, які також не можуть бути замкненими на окремих регіонах. Зазначається, що глобалізація екокризи зумовлюється з одного боку, посиленням горизонтальних зв’язків (географічних), з іншого – підкріплена посиленням зв’язків вертикальних, тобто взаємодією різної векторності людської діяльності: між матеріальною і духовною сферами життя, а також між суспільством і довкіллям.

Автор зауважує, що посилення вертикальних зв’язків у системі “суспільство-природа” приводить до зміни ролей її складових. Людство із відносно нешкідливого споживача природних багатств все більше перетворюється на силу, яка здатна змінювати хід розвитку всієї живої та неживої речовини біогеосфери. Між структурними елементами самої соціальної системи також прослідковується дисбаланс. Особливо загрозливим для підтримання їх рівноваги є відставання розвитку духовної складової людської культури від матеріальної. Закономірно, що однобічна орієнтація на групу матеріальних цінностей сприяла накопиченню суперечностей у суспільстві, стимулювала прискорення розвитку промислового виробництва, а у підсумку зробила болісний перехід на нову траєкторію розвитку сучасної цивілізації. Все це є свідченням того, що у глобальному масштабі і з високою географічною диференціацією розгортається криза антропологічна. Вона викликана тим, що в ієрархії моральних принципів людини домінують такі принципи, як мілітаризм, корпоративний егоїзм, панування.

Стверджується, що глобальні проблеми є характерними для сучасного етапу розвитку людства. Вони є суперечностями найвищого, планетарного, загальнолюдського рівня, що відбивають найважливіші тенденції розвитку людської цивілізації. Найважливішою з цих проблем – є криза екологічна, вона є результатом, з одного боку, природно-історичного процесу, а з іншого – нерівномірності соціально-економічного розвитку і науково-технічного прогресу.

Отже, одним з основних завдань подолання негативних тенденцій нарощування кризових явищ в розвитку соціоприродної системи є необхідність впровадження потужних антиентропійних заходів щодо її збереження, тобто кардинальної трансформації духовного та культурного потенціалу цивілізації.

У третьому розділі – “Особливості філософських підходів до розв’язання екологічних проблем сучасності” – аналізуються світоглядні засади управління в системі “суспільство-природа” за умов глобальної екологічної кризи та розглядається феномен екологічної культури, як потужний антиентропійний засіб гармонізації розвитку системи “суспільство-природа”.    

У підрозділі 3.1. “Світоглядні засади управління в системі “суспільство-природа” в умовах глобальної екологічної кризи” досліджується проблема управління екологічною ситуацію. Автор посилається на традиції вітчизняної і західної філософської і наукової літератури, де основою розв’язання екологічних проблем є наука, попри всі звинувачення на її адресу відносно екологічної кризи. Наголошується на необхідності використання позитивного світового науково-теоретичного потенціалу та подальшого пошуку світоглядних засад, які б спрямовували наукову свідомість на визначення екологічної безпеки пріоритетною.    

Розглянута концепція ноосфери В. Вернадського, що в методологічному і світоглядному плані визначає проблему поліпшення екологічної ситуації і є основою пошуку оптимальних форм взаємовідношення біологічної і соціальної систем. Саме В. Вернадський започаткував концептуальну лінію доведення можливості наукового управління екологічним станом і реальністю, в межах якої розгортається керована людиною природа, тобто ноосфера. З одного боку, ця концепція являє собою спробу розв’язання питання розумного керування втручанням людини в біосферу, з іншого – вона є началом формування нової парадигми, що грунтується на нових світоглядних і методологічних засадах і розглядає природу та соціум як підсистеми єдиної глобальної системи.

Також приділяється увага і сучасним трактуванням поняття “ноосфери”. Аналізуючи погляди сучасних дослідників, ноосферою позначають або сучасний стан біосфери, або сферу розумової і виробничої діяльності людства, і зокрема, пов’язану з науковою думкою, сферу майбутньої діяльності і існування людства (космічний простір) та ін. (О.Перельман, Ю.Трусов, М.Камшилов, І. Круть, М.Бутико М.Голубець, С.Кримський, М.Мойсеєв, А.Урсул та ін.) Тут має місце як апологія концепції ноосфери, розробка її аспектів у контексті сучасності, так і критика, закиди в утопічності та не екологічності (В.Кутирьов, В.Межжерін, О.Самарський та ін.). Незважаючи на таку різноплановість, можна виділити спільну вихідну позицію цих досліджень: більшість із них об’єднує переконливість, що вчення про ноосферу в тому вигляді, в якому воно постало більш, ніж півстоліття тому, не може вирішувати актуальні проблеми сьогодення. Звідси прагнення науковців активно розвивати ті положення, які були закладені В.Вернадським, і пристосовувати їх до сучасних реалій.

Базовим у цьому відношенні вбачається метод запровадження моніторингу екологічної ситуації і управління нею. Цей метод спирається на загальну теорію управління, загальну теорію систем, загальну теорію інформаційного забезпечення і заснований на досягненнях системології, інформатики, кібернетики та географії. Він надає можливості здійснити перехід від оптимізації певних процесів до управління соціоекосистемами різних ієрархічних рівнів як цілісними об’єктами. Саме на підставі системного підходу пропонуються концепції, які вихід з кризового екологічного становища вбачають у співвіднесенні діяльності людини і її наслідків з закономірностями функціонування біосфери.    

Підкреслюється, що науково-теоретичне управління екологічною ситуацією передбачає пошук і використання так званої оптимальної технології соціального впливу на довкілля. Такими засобами є новітні технології, мова йде про використання “високих”, сучасних технологій як схем недеструктивної діяльності людини в природі. У соціопрактичному смислі це потребує проектування таких форм технологічного освоєння світу, які б дозволили не деформувати і не руйнувати природу, а підтримувати стабільний, рівноважний, саморегульований стан біосфери як унікальної цілісності, які б не впливали негативним чином