Зазначається, що коеволюційна стратегія на сучасному етапі розвитку глобальної соціоприродної системи потребує забезпечення керованого переходу до усталених форм її розвитку на основі адаптаційних методів управління. Їх суть полягає в тому, що керуюче діяння повинно резонувати з внутрішніми самоорганізаційними тенденціями розвитку природної підсистеми.

У підрозділі 3.2. “Феномен екологічної культури як передумова гармонізації розвитку системи “суспільство-природа” обгрунтовується нагальна необхідність зміни парадигми суспільної свідомості в контексті екології, а також зміни характеру виробництва і життєдіяльності людини загалом. Визнання соціокультурної детермінації моралі дає підстави на уможливлення процесів переходу соціуму від неекологічної до екологічно прийнятної поведінки та екологізації всіх сфер діяльності людини.

Зазначається, що сучасні тенденції розвитку людства значною мірою визначаються на підставі моральних традицій попередніх генерацій і детермінуються існуючими соціальними інтитуціями і суспільними традиціями.

Домінування в ієрархії моральних цінностей людини принципів корпоративного егоїзму, мілітаризму, панування, підкріплених відповідними потужними соціальними системами реплікації цих принципів, значно ускладнює перехід до іншої системи цінностей. Але все ж таки вони залежать від вибору носіїв моралі, від того, чи зможуть люди переорієнтувати свій світогляд на загальнолюдські та екологічні цінності. Їх позитивні трансформації пов’язуються із становленням постнекласичної науки і постмодерної культури з їх визнанням плюралізму, дискурсивності, значимості всіх форм та способів освоєння світу, етико-моральних вимірів комунікативної етики, наданням природі моральних імперативів.

З’ясовуються проблеми формування екологічної культури і пов’язаної з нею екоцентристської системи цінностей. Екологічна культура сприймається автором як гарантія збереження соціальної і природної систем, забезпечення їх коеволюційного розвитку. Вона є дієвим чинником у подоланні екологічних криз та їх наслідків. Звідси, нагальним постає завдання впровадження нових принципів взаємовідносин людства з природою, а відтак і нової системи цінностей, – екоцентристської. Саме екоцентристська система цінностей повинна бути покладена в основу формування сучасної екологічної культури, де відповідна свідомість передбачає пріоритет екологічної доцільності, прагнення до рівноправних взаємин з природою і визнання самоцінності природного середовища. Основною складовою зазначеної системи цінностей є відповідальність, яка проголошується автором одним з визначальних чинників формування екологічної культури. Звідси й необхідність побудови нової етики відповідальності, оскільки через відповідальність людина актуалізує свою винятковість і сприяє формуванню особистості – справжнього суб’єкта, носія і творця культури.

Автор зазначає, що важливу роль у формуванні екологічної культури належить світовим релігіям, які мають великий вплив на моральні норми й духовний світ мільярдів людей. Екологічна компонента має стати нерозривною складовою моралі суспільства. Вона має орієнтуватися на пріоритет загальнолюдських інтересів, на прагнення зберегти й передати наступним поколінням Землю в цілісності й гармонії.

Серед важливих чинників формування екологічної культури визначаються наявність належної екологічної освіти і виховання. Зокрема, нормативні та аксіологічні положення екологічної освіти орієнтовані на утвердження нових, альтернативних форм і способів життя, на відмову від ситуативного мислення, спрямування суспільної свідомості на формування загальнозначущих пріоритетів, уможливлення глобального мислення.

ВИСНОВКИ

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, щодо осмислення феномена екологічної кризи як чинника трансформації глобальної соціоприродної системи. Зазначається доцільним осмислення екологічної кризи в аспекті з’ясування її як визначальної складової глобальної соціоприродної системи. При цьому динаміка екологічної кризи та особливості її виявлення визначаються через розгортання принципу коеволюційного розвитку суспільства і природи. В якості узагальнюючих автором формулюються положення та рекомендації. Також осмислюються перспективи подальшого осмислення проблем, пов’язаних з екологічною кризою та її наслідками переважно в контексті коеволюційної стратегії.

За допомогою традиційної класифікації та типологізації екологічних криз виникає можливість переконатися у істинності тверджень, що відповідні зміни в екосистемах є наслідком реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти, геологічних чи космічних процесів. Одночасно існує підтвердження, що антропогенні екологічні кризи за своєю суттю є неурівноваженими станами функціонування і розвитку екосистем, вони спричинені людською діяльністю, її опосередкованими впливами і тому як системи є відкритими і відносно залежними від діяльності людини. Використання синергетичного методологічного підходу, дозволило по-новому осмислити феномен екологічної кризи, підійти до вирішення дилеми співвідношення природних та соціокультурних чинників трансформативних процесів.

Дослідження історичних закономірностей екологічних криз в глобальній соціоприродній системі показало, що внесені у минулих століттях суспільством в природу флуктуації відповідали припустимим межам її стабільного існування, а структурні і функціональні відносини зберігалися у порядку, визначеному законами її стійкості. Тобто, здійснювалася взаємна адаптація елементів системи, що сприяло збереженню її стабільності. Однак, більш як століття назад, людство почало небаченими темпами розширювати своє господарство і перейшло поріг припустимих флуктуацій у природі. Це спонукало деформацію структурних і функціональних відносин в ній, а також порушило рівновагу глобальної соціоприродної системи.

Використання у дисертації теорії самоорганізації надало можливості більш адекватно розкрити сутність кризових явищ на сучасному етапі розвитку соціоприродної системи, а також відобразити їх специфіку та тенденції змін. Сучасна історія визначається такими особливостями, як звуження розмаїтості природної підсистеми і збільшення кількості елементів соціальної підсистеми, що безпосередньо пов’язано із розширенням обсягу “штучної” реальності, підвищенням нелінійного характеру розвитку, який істотно утруднює аналіз майбутніх траєкторій її еволюції. Аналіз різних моделей еволюційних процесів дозволив враховувати не тільки специфіку розвитку природних нелінійних систем, але й практику процесів трансформації соціуму як неодномірного й неоднозначного переходу від традиційного суспільства до сучасного.

Сучасні екологічні проблеми спричинені також відставанням розвитку духовності, послаблення ролі у житті суспільства