Реферат на тему :

Основні стратегії екологізації суспільного виробництва

Зміст

1.Вступ

2.  Основні стратегії екологізації суспільного виробництва

3.Завдання, принципи та етапи вирішення регіональних проблем енергетики 

4.Висновок

5. Використана література

Вступ  

На сучасному етапі розвитку цивілізації, особливо після того, як значною мірою відвернута реальна загроза ядерної катастрофи у зв’язку з відсутністю відкритого протистояння двох антагоністичних суспільних систем, надзвичайно гострою стала проблема ресурсо-екологічної безпеки існування людства. При цьому зазначена проблема, на нашу думку, не може бути вирішена як за допомогою силових методів, так і односторонніх дій будь-якої країни, оскільки сьогодні мають місце тісна ресурсо-екологічна взаємозалежність усіх держав світу та тотальний, всезростаючий транскордонний антропотехногенний вплив на біосферу Землі в цілому.

Магістральний напрям і головний метод підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки життєдіяльності нинішнього й наступних поколінь полягає у радикальній перебудові взаємовідносин між людиною і природою на основі переходу всіх без винятку країн на модель сталого, екологозрівноваженого та екологобезпечного соціально-економічного розвитку, цілеспрямованої екологізації міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва, надання пріоритету ресурсо-екологічним чинникам при розв’язанні політичних, національних та інших проблем сучасності. З цією метою до вирішення окресленої проблематики повинні якнайактивніше підключатися не лише вчені, здебільшого екологи та біологи, а й економісти, політики і фахівці різних галузей промисловості та аграрного виробництва, діяльність яких пов’язана з масштабним використанням природних ресурсів і завдає великої шкоди всім складовим елементам довкілля та біосфері загалом. 

Основні стратегії екологізації суспільного виробництва  

Надійне, достатнє, якісне та екологічно безпечне задоволення потреб соціально-економічного розвитку всіх регіонів України в енергетичних ресурсах загального вжитку, недопущення дефіцитів і диспропорцій у кількісних та якісних показниках енергозабезпечення споживачів незалежно від їх розміщення на території країни є одними з найважливіших функцій державного управління, що здійснюються центральними та місцевими органами влади згідно з адміністративно-територіальним поділом країни.     

Основними суб’єктами чинного адміністративно-територіального поділу України є 27 територіальних угруповань (регіонів), у тому числі АР Крим, 24 області, міста Київ та Севастополь. Регіони України суттєво відрізняються за площею території, чисельністю і рівнем урбанізації населення, природним потенціалом, рівнем розвиненості та темпами розвитку суспільного виробництва, його галузевою структурою. Це зумовлює значну територіальну нерівномірність виробництва і споживання енергоресурсів за обсягами та видами (рисунок 14.1), істотно різні впливи енергетики на населення та довкілля кожного регіону.      

Найбільшими споживачами паливно-енергетичних ресурсів є Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області, які разом споживають 58,3% паливних ресурсів країни, у тому числі 86,7% вугілля, 42% природного газу, 27% нафти і нафтопродуктів. У 2000 році означені п’ять областей спожили 73,8 млрд. кВт год. або 60,5% загального електроспоживання України (нетто). Питома вага електроспоживання інших регіонів України, за винятком м. Київ, коливається в межах від 0,7% до 3%. Найменшими споживачами електричної енергії є Волинська (0,7% у 2000 році) та Закарпатська (0,9%) області. Обсяги максимального і мінімального споживання теплової енергії Донецькою і Закарпатською областями відрізняються на сьогодні майже у 30 разів – 29 млн. Гкал та 1 млн. Гкал відповідно, хоча 1990 року вони відрізнялися в 13,5 разу (54 млн. Гкал та 4 млн. Гкал відповідно).     

Налагодження сталого енергозабезпечення регіонів в умовах територіальної нерівномірності енергоспоживання та видобутку первинних енергоресурсів можливе завдяки існуванню загальнодержавних мереж транспортування енергетичних ресурсів кількох взаємозамінних видів від місць їх виробництва (видобутку) на території країни і за її межами до будь-яких місцевих споживачів енергії. Розбудову таких систем, а саме: об’єднаної електроенергетичної системи країни, єдиних систем трубопровідного транспортування та розподілу нафти і газу, які охоплюють на сьогодні всі регіони України, було здебільшого завершено в 70-80 роки минулого століття. В цей же період було, в основному, побудовано існуючі системи централізованого теплопостачання (ЦТ) промисловості й побуту, які охоплюють майже всіх теплових споживачів у великих містах і промислових зонах, та розгалужені системи централізованого забезпечення сіл і малих міст необхідними видами котельно-пічного палива кінцевого вжитку – природним і стисненим газом, сортовим вугіллям і дровами.     

Існуючі системи централізованого електропостачання, газопостачання, теплопостачання і паливопостачання в цілому здатні забезпечити рівні можливості регіонального розвитку. Однак їх функціонування за сучасних економічних умов суттєво ускладнилося.      

Такі системи споруджувалися під гаслом суцільної електрифікації, теплофікації та газифікації країни в період “дешевих” цін на первинні та кінцеві енергоносії, виходячи із соціальної, а не економічної парадигми. В останні 10-15 років, унаслідок суттєвого подорожчання всіх видів палива, втрати платоспроможного попиту, вимивання обігових коштів в умовах кризи платежів, якісний та кількісний розвиток систем централізованого енергозабезпечення майже припинився. Наразі це зумовило їх технічну відсталість, значну зношеність основного та допоміжного обладнання, застиглість технологій на рівні 60-70 років минулого століття. Зношене і морально застаріле обладнання таких систем у більшості не відповідає сучасним вимогам щодо енергетичної ефективності, економічності, екологічності та раціонального природокористування, не кажучи про надійність та якісні показники енергозабезпечення.     

Реальні витрати на генерацію, транспорт і розподіл електричної та теплової енергії, видобуток і розподіл природного і скрапленого газу, вугілля та вуглебрикетів не відповідають також купівельній спроможності споживачів у багатьох регіонах країни. У 2000-2002 рр. рівні суспільного виробництва на душу населення, рівні інвестицій, середньої заробітної плати та безробіття відрізнялися по регіонах у декілька разів, що визначає істотну диференціацію платоспроможного попиту промислових підприємств і населення у різних регіонах країни.     

Внаслідок цього в багатьох регіонах існує необхідність соціального захисту як споживачів, так і регіональних виробників і постачальників енергії за рахунок адміністративного стримування цін на