Виконання цих вимог може бути забезпечене тільки тоді, коли виробничо-господарська діяльність суспільства, напрями, способи, техніка і технологія природокористування та природоперетворення грунтуватиметься на науково виваженому еколого-економічному прогнозі розвитку продуктивних сил. При розробці зазначених прогнозів, за допомогою яких має здійснюватися перехід на модель сталого й екологобезпечного соціально-економічного розвитку, необхідно керуватися такими наріжними принципами:

· пріоритет екології над економікою, екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними, тобто при оцінці та виборі варіантів господарських, техніко-технологічних й організаційних рішень перевагу треба віддавати тим, які є кращими не лише за економічними, а насамперед за екологічними критеріями і показниками;

· оптимальне поєднання галузевого та територіального управління природокористуванням та охороною довкілля, переміщення центру ваги і відповідальності за вирішення ресурсо-екологічних проблем на місцеві органи влади й управління при збереженні за центром функцій контролю за неодмінним дотриманням суб’єктами господарської діяльності екологічних обмежень, нормативів і стандартів;

· жорсткий контроль за дотриманням вимог екологічного законодавства, раціональне використання ринкових та державних економічних інструментів, адміністративних важелів регулювання екологічних відносин, систем і методів природокористування та природоохорони;

· інтеграція екологічного й економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил держави в єдиний еколого-економічний підхід за допомогою прогнозування, планування, проектування й будівництва народногосподарських об’єктів з розробленням і використанням інтегральних еколого-економічних критеріїв, показників, нормативів і стандартів.

При цьому досягнення належного рівня ресурсо-екологічної та соціально-економічної безпеки життєдіяльності суспільства можливе тільки за умови високої екологічної культури всього населення країни.

Нинішній етап розвитку людської цивілізації конче вимагає, щоб суспільне виробництво і споживання, як головні економічні умови існування людини, з одного боку, найкращим чином “вписувались” у довкілля та біосферні процеси. А з другого – щоб при цьому не виникали негативні наслідки, шкідливі явища й незворотні зміни, спроможні призвести до різкого погіршення природних життєвих умов, екологічної чистоти та якості атмосферного повітря, питної води і продовольства, а також до підриву відтворювального, відновлювального та асиміляційного потенціалів природи.

Ось чому збереження й оздоровлення довкілля, раціональне, екологозрівноважене, екологобезпечне та високоефективне використання всіх природних ресурсів слід віднести сьогодні до найважливішого складового чинника соціально-економічної політики держави. Поки екологічні відносини, вимоги і потреби не стануть обов’язковим елементом цієї політики, нема підстав розраховувати на успіх у переході до моделі сталого розвитку. Раціональне, ощадливе природокористування, охорона довкілля, екологобезпечне ведення справ мають бути нерозривно пов’язані з метою будь-якої господарської діяльності, розвитку суспільного виробництва та бізнесу.

Соціально-економічний розвиток людства, його подальший прогрес тепер мають бути якнайтісніше узгодженими в усіх аспектах і вимірах з відтворювальними, відновлювальними та асиміляційними можливостями земної біосфери. Звідси витікає фундаментальна вимога, яку досить влучно сформулював відомий французький еколог Л. Ботен: “Або люди зроблять так, що навколо стане менше забруднюючих речовин, або антропотехногенні забруднення зроблять так, що на землі стане набагато менше людей”.

Необхідність екологізації міжнародних відносин і зовнішньоекономічного співробітництва

Нині людство дедалі більше усвідомлює необхідність радикальної перебудови взаємовідносин суспільного виробництва з навколишнім природним середовищем. За умов здійснюваних ринкових перетворень у сфері природокористування та охорони довкілля з’явились додаткові негативні моменти. Абстрактна і вкрай сумнівна цінність грошей через невиправдану їх фетишизацію часом підміняє фундаментальні цінності життя людини й справжні загальноцивілізаційні цілі. Такий вектор розвитку суспільства на значній частині планети є руйнівним, регресивним, бо спрямований виключно на те, що і людина, і природа розглядаються лише як виробничо-економічні ресурси. Від цієї парадигми соціально-економічної політики треба рішуче відмовлятися.

Оскільки земна біосфера є цільною, єдиною системою, то й підхід до розв’язання екологічних проблем має бути комплексним, глобальним, загальнопланетарним і з неодмінною орієнтацією на майбутнє. Функціонування кожної держави, життєдіяльність її народонаселення пов’язані з безперервним прийняттям різного роду політичних, економічних, соціальних, науково-технічних, господарських, організаційних і управлінських рішень. Наслідки цих рішень не є однозначними, а, крім того, вплив їх розповсюджується далеко за межі державних кордонів та життя нинішнього покоління. Тобто ресурсо-екологічна проблематика і в просторі, і в часі в сучасних умовах набрала якісно нових ознак. Однобічне вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку будь-якою державою вже неспроможне істотно вплинути на підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки господарювання на планеті. Внаслідок транскордонного характеру ресурсо-екологічних проблем, насамперед забруднень повітряного і водного басейнів, нерівномірного розміщення та вичерпання енергетичних ресурсів, такі заходи можна розглядати тільки як часткові. Переміщення екологічно шкідливих виробництв за кордон та експорт небезпечних відходів за умов глобальної екологічної взаємозалежності всіх держав світу не зменшують загального рівня негативного впливу антропотехногенних навантажень на біосферу Землі, а лише віддаляють для країн-експортерів строки і змінюють форми небезпечних екологічних наслідків їх власної господарської діяльності.

Тому на сучасному етапі розвитку людської цивілізації, якому притаманне подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу, набирають сили нові тенденції та підходи до масштабів, способів і методів господарської діяльності. Вони пов’язані не лише з інтенсифікацією та інтеграцією багатьох сфер та галузей виробництва, а й з необхідністю застосування ефективного міжнародного моніторингу навколишнього середовища, дійових міжнародних політичних, організаційних та економічних механізмів вирішення ресурсо-екологічних проблем, всебічної раціоналізації природокористування і поліпшення відтворення природних ресурсів та якості довкілля, екологізації всіх політичних і управлінських рішень. Технологічно складне, багатономенклатурне матеріальне виробництво, особливо у розвинутих країнах, тепер повинно грунтуватися на еколого-економічних принципах його функціонування. Тобто воно має забезпечувати випуск високоякісної і конкурентоспроможної на світових ринках продукції як з найменшими затратами ресурсів, включаючи й природні, так і з мінімальною шкодою для навколишнього середовища.

Отже, завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний