Утилізація та рециклінг цінної вторинної сировини. Обсяги заготівель вторинної сировини у країні постійно скорочуються. Підраховано, що з відходами економіка країни щороку втрачає 3,3 млн. тонн макулатури, 550 тисяч тонн металів, 660 тис. тонн полімерів, 770 тис. тонн скла, 550 тис. тонн текстилю. Більшу частину цих матеріалів Україна імпортує, і це при тому, що наявні технології уможливлюють переробку практично всіх складових компонентів побутових відходів.

Заготівлю вторинних матеріалів проводить виробничо-екологічне об’єднання «Укрвторма» — мережа з 45 заготівельних підприємств, 950 приймальних пунктів та 12 підприємств із переробки вторинної сировини. Про її ефективність можна судити з таких даних: 1990 року в Україні радянський попередник системи заготовив 731 тис. тонн вторинної сировини, в тому числі 416 тис. тонн макулатури. У 1998-му обсяги використання вторсировини реформованим об’єднанням становили 27% рівня 1990-го, в тому числі заготівля макулатури скоротилась на 75%, полімерної сировини — на 80%.

Приймають вторсировину і приватні підприємства та особи. Як правило, сфера їх зацікавлення — макулатура, є прецеденти купівлі у населення полімерних відходів. Однак аналіз їх роботи свідчить про незначні масштаби діяльності.

Підприємств з переробки вторинної сировини в Україні замало. Об’єктів західного зразка, з комплексною переробкою одразу кількох видів відходів, з отриманням різнорідної продукції (наприклад, на вході — несортовані відходи, на виході — металобрухт, полімерні гранули, макулатура, подрібнене скло та компост) взагалі немає. Однак, згідно з численними повідомленнями, вітчизняні підприємці і виробники обладнання досить успішно вирішують питання утилізації вторсировини на локальному рівні, причому їхні технології в кілька разів дешевші, ніж закордонні.

Термічна обробка побутових відходів. На наше щастя, на відміну від західних країн, цей спосіб не набув у нас великого поширення. Всього до отримання незалежності в Україні було побудовано чотири ССЗ — в Києві, Севастополі, Харкові та Дніпропетровську. Сумарна проектна потужність чотирьох українських ССЗ становить 1,2 млн. тонн відходів на рік, або 12% їх загального обсягу. Ще один завод було спроектовано 1991 року в Донецьку, проте у зв’язку з різким погіршенням економічної ситуації та екологічною небезпекою, яка супроводжує діяльність такого об’єкту, його не побудували.

Всі чотири ССЗ фізично і морально застарілі. Підприємства вже давно не працюють на повну потужність. Так, продуктивність київського заводу впала до 45% проектної потужності, діяльність Кримського (Севастополь) заводу практично зупинена, Харківський ССЗ останні роки працює на 15% своєї потужності, експлуатація Дніпропетровського ССЗ ведеться на 40% потужності. Постійно погіршується якість роботи підприємств — через подорожчання газу, потрібного для спалення відходів, його намагаються економити, в результаті чого сміття не спалюється до стану шлаку. Фактично, кінцевою продукцією ССЗ стає обгоріле сміття замість попелу та шлаку.

Спецобладнання на побудованих за радянських часів українських ССЗ не розраховане на ефективну боротьбу з забрудненнями, в тому числі і діоксинами. Загалом, діяльність вітчизняних сміттєспалювальних заводів офіційно визнана небезпечною. Крім того, дорогий природний газ та електроенергія роблять діяльність вітчизняних підприємств збитковою. Їх закриття вважається справою часу, і лише відсутність коштів на альтернативні методи поводження з відходами є причиною того, що ССЗ усе ще працюють.

Розміщення та поховання побутових відходів. Домінуючим методом поводження з побутовими відходами в Україні було і залишається розміщення та поховання ТПВ на сміттєзвалищах і спеціальних полігонах, яких офіційно сьогодні налічується понад 770. Переважна більшість звалищ (від 80 до 90%) працюють у режимі перевантаження, з давно порушеними проектними показниками щодо обсягів надходження відходів, без дотримання запобіжних заходів щодо забруднення підземних вод та повітряного басейну. Полігони ці розміщені поблизу міст і приймають, відповідно, міські відходи. Щодо сіл, то в переважній більшості сміття там просто вивозять за околиці і скидають у природні заглиблення (ярки, рови тощо). Дуже поширена практика вивезення сміття на лісові галявини, поля, інші об’єкти, не передбачені до використання як сміттєзвалища. Тільки великих стихійних нагромаджень сміття нараховується близько 1000, що становить до 66% усіх сміттєзвалищ в Україні.  

Що ж робити? 

Оскільки до ефективної системи керування відходами розвинений Захід почав переходити нещодавно і зі змінним успіхом, то Україна має шанс не відстати бодай у цій галузі. Нам слід врахувати чужий досвід, причому не тільки розвинених країн, а й держав «третього світу» — епізодичні успіхи є й там, причому коштують вони значно дешевше. А головне — розвивати власну систему поводження з відходами, залучивши до цього профільні інститути, державні та комунальні структури, що відповідають за відходи (Мінекобезпеки, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, місцеві управління ЖКГ), громадські організації.

Немає підстав стверджувати, що така робота не ведеться. З огляду на досвід провідних закордонних систем, насамперед «Дуальної системи Німеччини», ще 1998 року при Міністерстві економіки України було засновано державну компанію «Укртарапереробка». За задумами, компанія мала виконувати аналогічні «Дуальній