8.3. Надання в оренду територій, будівель і приміщень не знімає відповідальності за санітарний стан з власника.

8.4. Зміни і доповнення до цих Правил можуть бути внесені на розгляд сесії міської ради.  

Версія перша. Фольклористично-мікротопонімічна. Прагнучи зрозуміти, від чого походять назви населених пунктів і не знаходячи більш-менш логічного пояснення, жителі складали легенди, які передавалися з покоління в покоління. В більшості випадків в основу легенд лягали реальні історичні події, але передача з уст в уста протягом кількох століть змінювала їх до невпізнання. Здавна в народі побутувала легенда й про походження містечка Бурштина. В ній розповідалося, що одного разу під час полювання розлючений тур сполохав коня, на якому їхала молода княжна. Переляканий кінь поніс її в лісові нетрі. Князівську дочку врятували, та вона загубила бурштинове намисто. Батько сповістив округу, що віддасть княжну за того, хто знайде намисто. Багато охочих шукали його, та марно... А за лісовим урочищем відтоді закріпилася назва - Бурштинове. Упорядники книги "Енерговелетень Прикарпаття", в якій була передрукована легенда, вважали, що від назви урочища дістало назву поселення, яке дещо пізніше тут виникло. При всьому скептицизмі до усної народної творчості, викликаному її казковим сюжетом, мусимо визнати, що містечко цілком могло отримати свою назву від найменування урочища.

Другу легенду записав і свого часу опублікував заступник директора електростанції В. Мельничук. "У сиву давнину місцеві мешканці володіли чарівним бурштиновим намистом, яке робило їх непереможеними. Жоден ворог не міг подолати їх, бо якщо хтось знесилювався в бою, то досить було доторкнутися до чарівного намиста і сили заново повертались. І воїн ставав у ряди охоронців рідної землі. Та бояри і князі підкуплені ворогами розірвали на частини те намисто і розкидали по горах", - розповідалося у легенді. І цей варіант легенди містить у собі багато елементів фольклору, що не відповідають дійсності. Зокрема заперечення викликає хоча би те, що на час найменування населеного пункту сучасною назвою вже не існувало ні бояр, ні князів.

Версія друга. Теологічна. Топонім містечка утворено від коштовного каменю бурштину, так як воно було колись:

обмінним чи торгівельним пунктом виробів із цієї живиці (за припущеням І. Войчишина);

місцем, де обробляли бурштин і виготовляли з нього прикраси (за версією С. Бабишина та Ю. Кругляка);

місцем, де його знаходили (за свідченням "Хроніки міста Бурштина").

Найвагоміші аргументи на захист цієї версії навів вже покійний івано-франківський професор С. Бабишин. Він припускав, що населений пункт дістав свою назву під впливом ремісників та торговців, які займались в основному виготовленням виробів з янтарю та їхнім продажем. "Вироби з бурштиновими прикрасами, - писав вчений, - принесли містечку славу і нове ім'я". Доказом вірності своєї гіпотези вчений вважав виявлення геологами у 1978 р. на Прикарпатті до 30 зразків цього цінного каменю.

Слід зазначити, що обробка янтарю в спеціальних майстернях дійсно велася здавна в найбільших містах Київської Русі. Так, у 1938 р. археолог М. Каргер на території Михайлівського монастиря у Києві виявив майстерню по обробці янтарю, датовану ХII-ХIII ст. Поряд з готовими виробами в ній знайдено 50 напівоброблених ювелірних заготовок. Залишки такої ж майстерні були знайдені археологами при розкопках Рязані,

Після повені 1610 р. село Богородчани було відбудоване на новому місці - правому березі Бистриці і отримало назву Межиріччя. У 1631 р. цьому поселенню королівським указом надано статус міста. У 1650 р. містечко Межиріччя стали називати Богородчанами, а село на лівому березі ріки (матірну осаду) - Старими Богородчанами.

Після відбудови зруйнованих татарами Чешибісів шляхтич Яків Потоцький назвав їх у 1597 р. Єзуполем (зараз с.м.т. Тисменицького району).

Село Косів після розорення шляхтичем Язловецьким у 1565 р. було відбудоване на новому місці - в урочищі Риків, від якого і перейняло свою назву.

У 1570 р. королівським указом шляхтичеві Яну Фірлею на грунтах села Матіївців дозволено закласти містечко Фірлеїв (зараз с. Липівка Рогатинського району).

У 1553 р. король Зигмунд-Август дозволив галицькому ловчому Матіяшу Дзетеровському на землях села Подмертина (Обертина) заснувати містечко Ніглотів (зараз с.м.т. Обертин Коломийського району). Після зруйнування містечка татарами у 1594 р. населений пункт втратив міський статус і повернув собі стару назву.

У 1610р. польський король дозволив Олександрові Балабану на землях с. Отинії закласти містечко Балабанів або Корчак (зараз с.м.т. Отинія Коломийського району).

У 1415 р. польський король дозволив Волчкові Преслужичу на землях села Філіповці закласти містечко Рогатин.

У 1647 р. польський король дозволив місцевим шляхтичам закласти на землях села Краснополе містечко. Лише через 11 років воно було перейменовано у Солотвино (зараз с.м.т. Богородчанського району). Хоча ще й протягом XVIII ст. вживалася подвійна назва Краснополе-Солотвин.

У 1629 р. польський король видав повторний привілей на закладення на землях зруйнованого татарами містечка Стецеви нового містечка Новини (зараз с. Стецева Снятинського району). Після зруйнування містечка відбудувалося тільки село.

У 1593 р. польський король видав галицькому старості Станіславу Влодеку привілей на закладення містечка на землях села Стопчатова. У 1602 р. цьому населеному пунктові надано магдебугзьке право і дозволено змінити назву на Влодків. У 1610р. містечко придбав шляхтич Матвій Яблоновський (+1624). Між 1638 і 1641 роками його син перейменував село за своїм прізвищем на Яблунів (зараз село Косівського району).

Отже, обстеження найменувань вище зазначених населених пунктів дозволяє встановити, що у XV - XVII ст. вони змінювали свої назви після:

а) закладення міських поселень за королівськими указами на землях матірних сіл,