За роки своєї діяльності товариство «Дуальна система Німеччини» створило 17 тисяч додаткових робочих місць та 320 сортувальних пунктів. Кількість зібраної та переробленої упаковки сягає 5 млн. тонн щороку. Загальна кількість побутового сміття за роки функціонування «Дуальної системи» скоротилась у Німеччині на 15%.

Не слід, однак, вважати, що все побутове сміття придатне для повернення в господарство. Навіть у Німеччині, попри успіхи «дуальної системи», понад 70% ТПВ все ще потрапляє в бачки для несортованого сміття. В інших країнах успіхи ще скромніші, і переважна більшість побутових відходів врешті-решт опиняється на звалищах або ж спалюється. Питання «спалювати чи ховати відходи» різні країни вирішують по-різному, хоча більшість держав залишаються прибічниками віддавання відходів землі. Незважаючи на постійне зростання цін на землю під розміщення звалищ, поховання відходів коштує дешевше, ніж спалювання: наприклад, у Німеччині на поховання 1 тонни відходів витрачається 60 дол., тоді як на спалювання — 130 дол., у Великобританії — відповідно 25 і 60, у США — 40 і 60.

І все-таки сміттєспалювальних заводів (ССЗ) у розвинених країнах побудовано чимало. В Німеччині їх на початку 90-х було 47, і спалюють вони 35% сміття, Нідерландах — 12, спалюють 40% ТПВ, у США — 168, проте малопотужних — спалюють 16% побутових відходів, у Японії — 1900, спалюють 75% сміття. Великі надії на ці підприємства покладались у 80-х роках. Проте на початку 90-х у Європі на сміттєспалювальні заводи значно посилила тиск «зелена» громадськість. На думку експертів, ССЗ — головне джерело викидів у повітря діоксинів — надстійких органічних забруднювачів. Діоксини руйнують гормональну систему людини, призводять до імунодефіциту і ослаблення захисних сил організму, сприяють розвитку жіночих хвороб, зростанню кількості викиднів та дітей-інвалідів. Боротьба проти діоксинів привела до прийняття нових, дуже суворих норм по ССЗ, внаслідок чого більшість заводів тепер чекає закриття або реконструкція. Після впровадження нових Норм Європейського Союзу тільки в Голландії було закрито чотири з дванадцяти ССЗ, а на переобладнання решти витрачено понад 1 млрд. доларів.

У США різке зростання кількості ССЗ розпочалось нещодавно — з початку 1980-х років по 1993-й побудовано 142 заводи, або 85% їх загальної кількості. За цей час у країні показник спалення ТПВ зріс із, практично, нульового до 16%, що, при різниці цін на поховання та спалення на користь першого процесу, здається незрозумілим. Річ, як вважають, у впливі на суспільну думку фірм — розробників проектів ССЗ. Через засоби масової інформації протягом кількох років нав’язувалась думка про небезпеку полігонів та необхідність їх заміни сміттєспалюванням. Але подальше поширення ССЗ у США призупинено. В багатьох штатах країни їх побудову заборонили після виходу низки законів, скерованих на боротьбу з діоксиновим забрудненням. Крім того, коли з’ясувалося, що 53%(!) всіх загальних викидів діоксинів в атмосферу країни припадає на установки при лікарнях, де спалюють медичні відходи, — у США було вирішено закрити понад тисячу малих сміттєспалювальних агрегатів.

Окрім діоксинового забруднення, противники спалювання сміття наводять такі аргументи проти ССЗ:—

Сміттєспалювання не тільки не сприяє розвитку рециклінгових систем, а й навпаки — не зацікавлене в них. У топках згоряють насамперед органіка й полімери, і вилучення цих компонентів зі сміттєвої маси робить спалювання сміття нерентабельним.—

Заводи не знищують відходів остаточно. Шлаки та попіл від сміттєспалювання, а це близько 30% початкової маси ТПВ, все одно мають бути поховані на полігонах. Досі ССЗ намагались не робити цього, використовуючи натомість вищезгадані матеріали в будівельній та шляхоремонтній промисловості. Проте все більше національних законодавств уводить попіл і шлак до списку небезпечних відходів, із відповідними нормами та цінами поховання. Стосовно шлаків та попелу лаконічно висловився провідний західний еколог Пол Коннет: «Немає жодних обгрунтованих підстав, ані економічних, ані екологічних, для того, щоб перетворювати три тонни малотоксичного сміття на тонну високотоксичного попелу».

Альтернативою як примітивному складанню на звалищах, так і небезпечному спаленню сміття пропонується низка заходів. Пріоритетом має залишатись рециклінг максимальної кількості вторинної сировини. Непридатну решту пропонується повертати землі, проте складним шляхом. Сюди входить і пресування ТПВ (1 м3 сміття важить усього 200—250 кг; пресоване, воно може потребувати у три-чотири рази менше місця на полігоні), і утилізація через спеціальні відвідні труби біогазу, і дренаж фільтрату, і компостування органіки. Велике майбутнє пророчать піролізу — процесу, під час якого непридатна для переробки сміттєва маса газифікується в спецустановках без доступу кисню. Такий метод вважається (принаймні тепер) набагато безпечнішим за спалювання. Заходи ці не тільки пропонуються, а й активно впроваджуються. Піонер керування відходами — Німеччина — поставила за мету до 2010 року ліквідувати всі наявні в країни необлаштовані звалища і перетворити їх на спеціалізовані полігони із набором усіх вищевказаних новацій. 

В Україні кількість побутових відходів не дуже відстає від середньоєвропейської і становить близько 38—40 млн. м3 щороку (або близько 10 млн. тонн). Загальна ж маса твердих відходів у країні сягає 1 млрд. тонн щороку. За своїм складом українські ТПВ відповідають категорії перехідних країн. До речі, визначити структуру вітчизняного побутового сміття не так легко — в різних джерелах фігурують дані, які часто дуже різняться між собою.

Те, що зі значною натяжкою можна назвати вітчизняною системою керування відходами,